Лазарус

Від горя Ліліт стала дружиною Гаспида-спокусника і породила перших людиноподібних: лікантропа й упиря. Вона відмовилася від прощення. Відмовилася від подарунків Усевишнього. І сказала: «Нехай діти перших людей живуть на землі, у лещатах мізерної подоби. Мої ж діти матимуть усе: і сушу, і воду, і небо, і пекло».

Тюрин прочитав першу історію з «Легенд про Змія» і посміхнувся.

Про розпутну прародительку нечисті знав змалечку. Це була улюблена тема для старших хлопців, що тільки вчилися дивитися на жінок. Коли Тюрин запитав про Ліліт у матері, вона вкрилася червоними плямами й заборонила згадувати «ім’я блудниці». Пізніше Тюрин-молодший зважився запитати у батька. І той, на його подив, зняв з полиці книгу Лазаруса і прочитав легенду про походження видів, а матері сказав: «Ці казки — шлях до розуміння нечисті. Він має знати свого ворога».

«Ворога», — Тюрин добре запам’ятав, що тоді батько вважав людиноподібних ворогами. Саме тому так сподобався матері.

Ще зовсім малому сину вона з захватом розповідала, що шрам на щоці Тюрин-старший отримав під час приборкування повстання упирів у 1863-му.

Все змінилося у погромну ніч 1892-го. Батько не просто зрадив — він сплутався з жінкою з нечисті. Цього мати не змогла пробачити.

Після втечі з маєтку вони переїхали до столиці Імперії і стали жити з ласки материного брата. Дядько був самотнім і скупим колезьким асесором і ненавидів нечисть ще дужче за сестру. Чи не щодня кляв Сашкового батька за зраду «ідеалів людей», а мати мовчала і казала всім, що удова.

Дванадцятирічний Олександр провів власну межу між роками біля батька і новим життям у столиці. Реальним, вартим уваги і спогадів було минуле, теперішнє — тимчасовою перепоною. Хотів одного — вивчитися, отримати свободу і знову поїхати до батька. Ріс відлюдкуватим. У гімназії отримав прізвисько «нечистелюба».

Перші роки постійно писав батькові. Звинувачував мати, що та ховає від нього відповіді.

Після закінчення реальної гімназії, за наполяганням дядька вступив до Юнкерського піхотного училища. Потім, таємно від рідних, попросився служити у Межі. Тюрин дістав місце у 33-му піхотному полку, що розміщувався у Полтаві — за двадцять верств від рідних місць. Наївно сподівався розшукати батька.

Лише за рік служби Олександру вдалося вирвався на батьківщину. Двадцятирічного Тюрина шокувало побачене.

Батько залишив усе людиноподібним, а сам, за словами волосного судді, переїхав у Київ, де й помер.

— При здоровому глузді залишив, — виразно наголосив чин, ховаючи хвоста під стіл. — Щось продав за безцінь, щось так подарував. Але все законно. Й ось, — суддя простягнув Олександру повідомлення про смерть батька від 1897-го. Лист був з київської Олександрівської лікарні. Якийсь чиновник написав, що за відсутності спадкоємців і рідних, Тюрина поховали на лікарняному цвинтарі.

Казенний папірець остаточно вибив Тюрина-молодшого з колії. Решту маєтку оглядав, як уві сні.

Під руїнами особняка вирив нору маленький зігнутий гмур. Він і розібрав будинок на дрова. Чорний від сажі та бруду чоловічок (як більшість зі свого роду, гмур займався ковальством) розповів, що батько власноруч спалив усі книги і папери. Гмур навіть показав купу попелу за будинком. У ній спав домовик. Ставок отримав болотяник, поставив гать і перетворив колись рибне місце на смердюче болото. За ліс у суді тягалися два лісовики. Нові власники маєтку злилися і фиркали на Тюрина, вважали, що хоче відібрати їхнє майно.

Вже на шляху додому якась божевільна русалка перестріла Олександра і гарячково зашепотіла про батька. «Знайди його, чуєш! Треба завершити почате», — не відпускаючи руку, торочила нечисть.

Ошелешений Олександр ледве вирвався. В екіпажі усвідомив, що русалка залишила у подарунок книгу. Тюрин розгорнув обкладинку і вперше з часів дитинства прочитав: «Лазарус. Легенди про Змія. Рецензент Карл Еразмович Житоцький. Київ. Друкарня Кульженка. 1874 рік».

Довгі місяці по тому, згадуючи рідкісні старовинні томи, які батько зберігав у кабінеті, Олександр намагався зрозуміти, чому йому дісталася саме дитяча збірка казок.

Він знайшов адресу старого співробітника друкарні Кульженка, написав йому листа і досить швидко отримав відповідь.

«Я добре пам’ятаю той рік, — повідомляв старечий почерк. — У 1874-му копали на Щекавиці. Київ заполонили чутки, ніби розрили могилу Змія. То Кульженко відразу вхопився за твір Лазаруса.