Лазарус

Тоді існувала заборона на книги про нечисть. Але Кульженко знайшов вихід, недаремно був з людиноподібних — чорт вищого порядку. Пам’ятаю, розповідав, що Лазарус хотів назвати книгу „До історії про культ Змія у Межі“, але Кульженко переконав написати просто — „Легенди про Змія“. І як казки — пропустили», — пригадав друкар, при цьому додав, що особисто ніколи не бачив Лазаруса. Йому також не відоме ім’я Петра Тюрина.

Професор історії Карл Житоцький, вказаний як рецензент, помер у 1892-му. З Київського університету написали, що останні роки «хворів удома».

Олександр найдовше шукав автора книги — загадкового Лазаруса. Виявилося, що той багато писав. Мав низку статей у «Київській старовині», продавав фейлетони і репортажі газетам, але Тюрину так і не вдалося дізнатися справжнє ім’я людини чи людиноподібного, що ховався за вигадливим псевдонімом.

Після року загадок і пошуків Тюрин остаточно зрозумів, що армія не для нього. Подав у відставку, набрався духу і поїхав до столиці, щоб відверто поговорити з матір’ю про батька. Це була одна з найважчих розмов у його житті.

Після сліз, умовлянь та істерик мати пхнула синові під ніс листа від батька, де той просив більше не писати.

— Він відмовився від тебе у той погром, у 1892-му. І це єдина правда, яку тобі слід знати! — останнє, що він почув від матері.

Вона померла уві сні наступної ночі.

«Божевільний, загублений чи мертвий, ясно одне, — мати була права, — з гіркотою думав Тюрин, слухаючи, як земля стукотить об дерев’яне віко труни, — батько жодного разу про мене й не згадував». Тоді, над могилою матері, він пообіцяв більше не повертатися до пошуків батька.

*

— Ось тут тіло знайшли! — Топчій махнув на невеличкий причал, від якого тягнулася добре вторована доріжка. Там не було жодної душі.

— Ваше благородіє, городовий, побий його лиха година, до вітру відійшов, — винувато проказав околодочний, а собі під ніс, але так, щоб і Тюрин почув, промимрив: — Шкуру злуплю, наб’ю соломою і поставлю на Контрактовій, щоб на нього собаки дзюрили.

— Сувора дисципліна у місцевій поліції, — зневажливо пхикнув Тюрин і переключився на місце злочину.

У короткому огляді, що містився у справі, значилося, що тіло хлопчика знайшли долілиць, у розстебнутій на грудях сорочці, кальсонах і панчохах. Поряд в очереті валялися піджак, картуз зі зламаним козирком і туфлі, ніби хлопчик роздягся, щоб пірнути у річку.

«Вдягався, як гімназист, хоч до школи майже не ходив», — подумав Тюрин.

Топчій розповів, що діти збиткувалися з Ющинського за те, що жив у водяників, називали юродивим, рибою, мерзотою. Останнє слово у Межі вважалося найболючішою образою для людиноподібних і чорною лайкою для людей. Навіть учителі гидували мовчазним хлопчиком, від якого постійно тхнуло рибою.

Та і Ющинському не було як заводити друзів. Водяники воліли тримати його коло себе, відпускали до школи, тільки коли люди згадували про такого учня. Найчастіше хлопчик самотньо вештався заростями, спостерігаючи з лише йому відомих сховків за гостями і мешканцями острова.

«Цікаво, ким себе вважав сам хлопчик? — думав Тюрин, роздивляючись заводь, своєрідне пограниччя між водою і сушею, де знайшли тіло. — А може, і в голову не брав. У Межі іноді не добереш, хто перед тобою: людина чи нечисть».

Погляд Олександра Петровича упав на Топчія. Той продовжував нервово роздивлятися кущі. Городового ніде не було.

— Ви казали, цим шляхом користуються постачальники Гінди? — Тюрин показав на доріжку. На вологому ґрунті залишилося чимало слідів.

— Постачальники з сумнівним товаром, — неуважно відповів Топчій і сплюнув лушпиння. — І таємні гості. Тута наче чорний хід до її закладу.

Олександр Петрович різко зупинився. На землі чітко вимальовувалися сліди маленьких босих ніг.

— Ого, та хлопчик тут не одну годину ходив! Сюди ведуть! — задоволено вигукнув Тюрин і, не встиг околодочний відреагувати, побіг до верби за двадцять футів від причалу.

Віття, наче русалчині коси, полоскалося у воді, утворюючи шатро. Олександр Петрович рішуче відсунув галуззя, і тої ж миті ніби дике кошеня стрибнуло йому в обличчя.

Гострі кігті вчепилися у волосся. Істота завивала і переможно заулюлюкала. Здалося, прагнула відірвати голову. Тюрин крутився на місці, навпомацки шукаючи револьвер. Нарешті звів курок і навмання притулив до істоти, сподіваючись, що не зачепить власну макітру.

— Що ж ти робиш, голодухо триклятуща! Злазь, кому кажу! — пролунав розпачливий і водночас командний крик Топчія. Свист лозини підсилив наказ. Тюрин почув виляски об голе тіло. Створіння запищало і відвалилося.

— Це Петюня, розірви його грім, — жалісливо пропищав околодочний і несміливо простягнув шефові картуза. — Злидень наш поліційний. Мав речові докази охороняти.

Тюрин ошелешено поглянув на істоту.

Петюня був заввишки з десятилітнього хлопчика. Мав голу довбешку і гострі, наче звірині, зуби. Він досі сичав у бік підполковника і з недовірою поглядав на Топчія. На поясі у напівголого злидня бовталося копчене курча.