Лазарус

— Ти що, босото відділова, чина не впізнав? — Парфентій по-войовничому поставив руки в боки і ступив на злидня. Той навіть не здригнувся.

— І чого пост залишив? А якби хтось стежкою пішов, дурна твоя голова? — у голосі Топчія поменшало рішучості. Він постійно озирався на Тюрина, спостерігаючи за його реакцією.

Злидень обсмикнув сорочку, що, наче у немовляти, правила за основний одяг, і простягнув руку. Топчій зітхнув і, через плече озирнувшись на шефа, пересипав у маленьку долоню жменю насіння.

— Тако вже геть не годиться, — злобно проказав злидень і жадібно накинувся на гостинець. — Другу добу тута сушуся. Їсти катма. Добре, що речові докази носють, — злидень кивнув на курча. — Хочеш?

Топчій облизнувся, скривився і заперечно похитав головою. Тюрин був певен, що тільки його присутність утримала околодочного від знищення «речового доказу».

— Зовсім подуріли! — вийшов із заціпеніння Олександр Петрович. — Вас сюди нащо поставили? Місце злочину охороняти, а не хабарі брати! — Вуха сищика палали, на щоках червоніли подряпини. — Диких тварин треба за ґратами тримати, а не поміж людей пускати! Трибунал за вами плаче! Дідько, сорочку зіпсував… — несподівано видихався Тюрин, смикнув себе за обірваний комір і згадав, що сорочку подарувала Тамара. У понеділок він мав бути на її іменинах, а замість покінчити зі справою, борюкається зі злиднем.

Олександр Петрович поглянув на Петюню, що ледь сягав йому грудей, потім перевів погляд на зніченого околодочного. Топчій втягнув шию і, як мале пташеня, крутив головою, вирішуючи, хто з двох — менше зло. Топчій, здавалося, і справді почувався винним, а горе-охоронець роздивлявся голі ноги і трощив насіння.

— І сліди, треба розуміти, злидня? — зі злобним задоволенням відзначив столичний поліціянт. А в душі зауважив, що довіряти нечисті державну службу — все рівно що мавпам одягати шеврони. Батько був правий. До погромної ночі 1892-го…

— З місця, де тіло знайшли, куди ближче — до закладу Гінди чи до Біологічної станції? — роздратовано запитав Тюрин.

— Лихо відділове! — околодочний з новим завзяттям напустився на злидня. — Відповідай благородію, коли тебе питають! А то пригадаю, як ти докази на Павла-мірошника згриз.

Злидень, ображено зиркнувши, демонстративно опустився навколішки і заходився нишпорити у траві.

— Півверсти що туди, що сюди, — проказав він і нарешті знайшов, що шукав. Витягнув з трави довгий блискучий ніж, усівся по-турецькому і відрізав шматок курки.

— А це що таке? — Тюрин витріщився на кавказький ніж у маленькій руці. Лезо тьмяно блиснуло. — Де ти його взяв?!

— Знайшов у очереті біля дороги, у піхвах був, — злидень аж припинив жувати. — Тудой, як до Гінди йти…

Топчій видер ножа, так-сяк витер об мундир і передав столичному сищику. Злидень покірно підняв з трави піхви.

— Здається, ми знайшли вірогідне знаряддя вбивства, — підсумував Тюрин, роздивляючись замащений у курячий смалець кинджал.

*

— Злидні, коли голодні, страшно люті, — намагався виправдати городового Топчій. Але Тюрин не слухав. Його захопила знахідка.

— Кавказький, не більш як десять футів, — зі знанням справи прокоментував Олександр Петрович. Здавалося, вже і забув про неприємну сцену біля верби. — Піхви і руків’я — з дерева, кістки і міді, а от лезо — зі срібла.

— З таким на упирів чи перевертнів добре ходити. Вбити не вб’ють, але крові поточать. У нас у Межі такої зброї не люблять, — Топчій майже з огидою покосився на ножа.

Тюрин схвально кивнув і вдруге з цікавістю глянув на околодочного.

— Так, срібло в руках упиря хіба димить. У мого батька був схожий. Отримав за операції на Кавказі проти чеченських демонів у 1860-му.

— Думаєте, ним водяник хлопчика поклав? — Топчій розсунув очерет, щоб краще роздивитися місце, де Петюня знайшов ножа.

— Водяник кинджалом? Дуже сумніваюся. Треба шукати власника.

Олександр Петрович зазирнув у зарості. Тут стежка прилягала до води. Поламані стебла вказували, що з дороги у хащі щось скинули. На землі виднілися круглі тонкі відбитки та сліди кількох ніг.

— За цією водою Біологічна станція, так, Парфентію Кіндратовичу?

— Так, а ще головна дорога до закладу Гінди, — Топчій, наслідуючи шефа, і собі уважно вдивлявся у стежину.

— Бачите, волочили когось, — оголосив сищик. — У воді немає. Мабуть, на сусідню дорогу або й на Біологічну станцію тягли. Пудів на три, не більше. Акурат як хлопчик.

— Тягли, — з розумним виглядом погодився Топчій. — Діжку. Менделиха вином торгує. А мо’ і живим соком з-під поли. З неї станеться. Мабуть, з чорного ходу завезли, а потім вирішили на ширшу дорогу перекинути.

— Вином? — Тюрин розчаровано поглянув на пучку. Якраз розтирав у пальцях забруднену в червоне грудку землі.

— Та ясно, що вино, — зрадів околодочний, — я людську кров за версту чую, перший у тому спеціаліст.

Столичний поліціянт окинув околодочного злим багатозначним поглядом.

— Але діжку з закладу Гінди тягли, а не навпаки. Ще й повну. Що ви на це скажете, грамотію?