Лазарус

— Як добре, що ви його знайшли! — жінка аж сплеснула у долоні. — Він же тої ночі пропав. Князь дав мені побавитися, я забула на вікні, а потім там не знайшла. Певно, водяник поцупив.

Мадам обдарувала Тюрина переможним поглядом.

— Тоді ми прямісінько до князя Басараба. Он уже й сонце починає сідати.

Гінда кивнула і квапливіше, ніж годиться, підскочила з місця. Їй дуже хотілося чимшвидше спекатися гостей.

*

— Бреше відьма, — злився Олександр Петрович. Гілки боляче лупили і так подряпані щоки.

Водяник був занадто зручним підозрюваним. Навіть Гінда знала, що на нього можна спихнути всю провину: ніж є, сам водяник у кущах ховався. Скалонне заплющить очі на те, що кинджал — зовсім непідходяща зброя для водяника. Чорносотенці з «Двоголового орла» вже вигадали і пояснили мотив — ритуальне убивство.

— Думаєте, упиря вигороджує? — Топчій дріботів позаду, тільки й устигаючи ухилятися від скаженого галуззя.

— Дідько його знає! І чого ви не сказали, що князь Басараб — упир? Стільки часу згаяли, — сердився Тюрин. Згадка про упиря прикро вразила. Десмодуси були найдавнішим і найнебезпечнішим видом у Межі. Разом з вовкулаками їх вважали першими дітьми Ліліт. Але, на відміну від лікантропів, що жили на околицях і перебивалися переважно грабунками, упирі були елітою. Мали давню історію, столітні традиції і забобони. — Вперше бачу упиря, щоб тримав при собі срібний кинджал. Хіба якась пам’ять. Але пом’яніть моє слово, відьма вже відіслала звістку Басарабу. Теж буде розказувати, що ніж вкрали.

— Нам її не випередити, — мовив Топчій і гучно ляснув себе по шиї. — Може б того — у відділок і ще раз допитаємо водяника?

Комарі заїдали з подвійною силою. Прогулянка островом, яка зранку обіцяла бути приємною, перетворилася на кількагодинне змагання з чагарями.

Тюрин відчував, як сверблять від поту подряпини, краєм ока бачив, на яку брудну ганчірку перетворився одірваний комір. «Ні, я таки покінчу з цією справою і поїду до столиці», — подумав сищик.

— Ходімо до Гальванеску, — прогарчав Олександр Петрович. — Маю чудовий настрій для зустрічі з доктором-змієголовцем.

V

Топчій про всяк випадок відступив на кілька кроків. Тюрин, високо задерши голову, роздивлявся вхід до Біологічної станції: жили на столичній шиї напнулися, а ніздрі ходили від гніву.

Над дверима білої одноповерхової будівлі красувався барельєф, де скрутився в декілька кілець і кусав себе за хвіст ліплений гад.

— І тут Змій. І в місті де не плюнь. Навіть дітлахи на стінах малюють. Зовсім страх забули. Що ж ви не сказали, шановний Парфентію Кіндратовичу, що ваш Гальванеску змієпоклонець?

Усередині світилося. Судячи з розміру, в будиночку було не більш як декілька кімнат. Над дахом височіла башточка. Цвіркун-здоровило приземлився на підвіконня і засюркотів.

— Та він же змієголовець. Вони всім видом у Змія вірують, — тільки й сказав Топчій, переступаючи поріг лабораторії.

З порогу в ніс ударив ядучий запах хімікатів. Стіни вкривали дерев’яні стелажі з безліччю різнокаліберних склянок. Крізь каламутну гидотну рідину витріщали очі найдивовижніші істоти. Кого тут тільки не було! Зародки водяників, напівперетворені вовкулаки, двоголові песиголовці, горгоняча голова у хмарі живого волосся і заспиртований на весь зріст злидень. Між ними — мензурки з пазурами, баньками, іклами, частинами тіл зовсім не відомих підполковнику створінь.

Посередині приміщення височів операційний стіл. Неймовірно худий і довготелесий Гальванеску якраз складав до контейнера шматки, що залишилися від піддослідного. Від’єднував дроти та трубки від сферичної металевої конструкції, у якій Тюрин самовдоволено впізнав динамо-машину з вироблення електрики. На гумовому фартуху, що затуляв груди доктора, виднілися бризки крові. Обличчя приховували великі, схожі на автомобільні окуляри й добре припасована респіраторна маска. На голові стирчала яскрава шапка, що повторювала контури зміїного гребеня. Тюрин ніколи не бачив змієголовців, але був готовий відсахнутися. Енциклопедичні описи змальовували серпентусів як потворних двоногих зі зміїною пащею, гострими зубами й лускатою шкірою. Але доктор і не збирався скидати обладунки. Мовчки витер руку об халат і простягнув для потиску. Холодна долоня торкнулася слідчого, а зап’ясток шкрябонув гострий пазур.

— Не чекайте, доктор не скине маски, — прошепотів околодочний. — Не хоче лякати потворною харею.

— Цікаво тут у вас, — сищик підійшов до машини і торкнувся блискучого металевого боку. Його очі підозріло засвітилися. — Займаєтесь оживленням трупів? Людей препаруєте чи тільки мерзоту?

На останньому слові доктор сіпнувся, немов його і справді вдарило струмом. Звичне у столиці «мерзота» у Києві допікало гірше за лайку. Тюрину набридла делікатність.