Лазарус

— Ш-шчо ви? — просичав Гальванеску. — З-з-закон з-знаємос-с. Тільки с-свої, тільки людиноподібні. Екс-с-периментую зі впливом електрики на різні види. Поки-с-с без-з-з ос-с-обливих результатів. Луїджі Гальвані якос-сь вдалос-с-ся оживити куплений труп. Маю відомоссті про ус-с-спішні с-спроби нашого вітчиз-с-сняного профес-сора Крафта, але мені, на жаль, немає чим похвалитисся.

— Хлопчик Ющинський, мабуть, часто до вас приходив пороздивлятися? — Тюрина зачарували експонати Гальванеску. Почувався хлопчиком у кабінеті батька, з пересторогою торкнувся намиста з упирячих іклів. Топчій завмер біля посудини зі злиднем. На обличчі читалася відразлива недовіра: кому це спало на думку запхати під скло живу істоту, а головне — як, враховуючи дикий характер злиднів.

— Людині з водяниками непрос-с-сто. А йому поговорити хотілос-с-ся. Допитливий отрок.

Олександр Петрович слухав упіввуха. Його увагу захопив лампадний куток, де замість образів висіла лубочна картинка з сюжетом творення — іконою для тих, хто поклонявся Змію.

У центрі традиційно світила голизною перша людина. По праву руку від Адама прикривала наготу Єва, а по ліву безсоромно шкірила зуби рудокоса Ліліт. За її спиною чорніли поточені зорями крила нетопира. Вони ніби висіли у темному небі над Києвом. Між пагорбами синів Дніпро, блищали золотом бані Десятинної, дзвіниці Лаври, врізалася у пагорби семигранна зірка Київської фортеці, вражав правильним геометричним плануванням Поділ. Усе те покоїлося наче на небесному острові, якого обвивав величезний змій. Він кусав себе за хвіст і, здавалося, мирно спав.

— Хотіли хлопчика у свою віру навернути?

Тюрин зачаровано потягнувся до посудини, що стояла поруч з картиною. У каламутній рідині плавало законсервоване серце. Сищик торкнувся скла і несподівано зрозумів, що то — поточене червами яблуко. Ніби під дією погляду, яблуко-серце здригнулося, і маленький черв’як довірливо торкнувся долоні за склом. І хоча сищик був певен, що доти ніколи не бачив химерного предмета, щось відгукнулося у власному серці, ніби спогад, що давно шукав шлях назовні.

— А нам з-з-з водяниками ділити немає чого. Вони теж у З-з-змія вірять. Тільки по-с-своєму. Через Джерело, — Гальванеску підбіг і з несподіваною люттю видер банку з рук Тюрина.

— Що це? — здивувався сищик.

— Мої вірування вас-с не обходять! С-с-свобода с-с-со-вісті, як-не-як, — напустився змієголовець, з особливою обережністю ставлячи яблуко-серце на місце.

— Ага, свобода, — проказав Тюрин, згадуючи перекинутий потяг. — У вас тут не острів, а первісний рай. Своя Ліліт предковічна — мадам Гінда, коло обраних. Ви ж у ніч убивства Ющинського у неї веселилися?

— З-заходив по-с-сус-сідському, — знітився змієголовець. — Міс-сця тут безлюдні. Іноді приємно вечорами, піс-сля довгої роботи, відпочити в інтелігентній компанії. Це ж не з-з-заборонено!

— Нічогенькі інтелігенти з бісиць і продажних дівок, — Тюрин ще раз кинув оком на банку з серцем. — Що цікавого пригадуєте з того вечора? Хто був?

— А хіба мадам Гінда не с-с-сказала?..

Руки змієголовця дрібно затремтіли, а кігті стукотіли, як зуби у замерзлого. Він закрутив головою у пошуках правильної відповіді.

— Сказала, хочу почути вашу відповідь.

Змієголовець нервово ковтнув і, на подив Тюрина, став чистіше говорити.

— Ну, як с-сказала, то… купець Тартаров, князь Басараб та й я.

— Ще когось бачили? — Олександр Петрович тицьнув пальцем у груди змієголовцю і зазирнув у самі скельця.

— А кого мав бачити? — мало не плакав Гальванеску.

— Наприклад, водяника? — тис далі Тюрин.

— Я не бачив! — нарешті прокричав доктор.

Тюрин підбадьорливо поплескав його по плечу. Подумки хвалив себе за те, що перехопив Гальванеску раніше за Гінду: «Такому боягузу простіше простого мізки вправити».

— А це, треба розуміти, належить князю? — Олександр Петрович показав кинджал. Зброя на змієголовця справила майже магічний вплив. Він відскочив, замахав руками і, здавалося, почав задихатися.

— Та не бійтеся, не будемо ми вас різати, — посміхнувся Тюрин. І ще ближче присунув ножа. — Кинджал примітний. У Києві його, мабуть, кожний на Басарабі бачив?.

— Князя. При ньому був. Не чув, щоб губив, — схлипнув доктор і, здавалося, зовсім позбувся зміїного акценту.

— Я того упиря з-зовсім не з-знаю, — за мить узяв себе в руки доктор. — Він Гінди гіс-сть. Нещодавно об’явився.

— Її коханець? — майже лагідно перепитав Тюрин, у голові вже вибудовувалася струнка версія.

— Не з-знаю, не думаю. Вона ж з-з Тартаровим…

Тюрин ще раз поплескав його по плечу. З Гальванеску буде важко у суді, мадам Гінда, звівши брови, знову почне плутатися, але вмілий прокурор упорається. Та й це вже не його, Тюрина, проблеми. На нього чекає столиця і теплі обійми Тамари.

*

— Знаєте, що я думаю? — вже на зворотній дорозі проказав Тюрин. Був собою задоволений.

Топчій розвернувся. Вже кілька секунд тривожно вдивлявся у височінь. От-от мали спалахнути зірки. З заходу потягнулися важкі дощові хмари, й околодочний з полегшенням зітхнув.

— Думаєте, князь хлопчика порізав?