Лазарус

— Маємо всі п’ять ключів. Готуємося до штурму. Змій на нас чекає.

*

Капличка — вхід до підземелля, про який говорив Гальванеску, містилася на кладовищі Кирилівської богодільні. Занедбані хрести та зчорнілі надгробки свідчили, що цвинтар давно забутий. Колись тут ховали жителів присілків. Потім, у старих могилах, божевільних. Кілька невеликих гробівців тільки підкреслювали убогість.

Тюрин продерся туди з Нагірної на розвідку. Мав сам оцінити ситуацію, перш ніж штовхати інших на смерть. Побачене вразило. З усіх кінців безупинно йшли кощі. Ті, що вже дісталися пагорбів, обсіли їх, як осіннє вороння. Здавалося, кощі чекали. Завмерли у викривлених позах і лише зрідка здригалися від голосних звуків. Повертаючись до музею, Олександр Петрович вимушено спостерігав, як Мстиславською за чортом гналося щонайменше десяток кощів. Але до кінця вулиці не добігли, ніби щось стримало скажений рух. Зупинилися, дослухалися і повернулися назад.

Трохи менше кощів зосередилося на півночі, з боку Дмитрівського провулку. Юрмища наче тримали почесний караул навколо Кирилівської церкви, не підходячи ближче ніж на двадцять кроків, але й не полишаючи уявний периметр.

*

Останній день перед виступом Тюрин зосередився на детальних інструкціях для учасників штурму. За його планом, Кирилівська мала бути оточена з усіх боків. Ще й так, щоб люди і нечисть максимально не перетиналися.

Армія повинна була зайти зі сходу — з боку Кирилівської площі. Широкій простір давав можливість для маневрів і використання важкої зброї. Тюрин сподівався, що гучними діями армія відтягне на себе якнайбільше кощів.

Поліція невеликими групами мала просуватися з боку Куренівки і житлових районів на півночі від Кирилівки. Туди було важко дістатися. Кощі окупували Куренівку з початку навали. Вже ніхто толком і не знав, чи залишилися там неперетворені. Але місцеві околодочні й городові — єдині, хто міг знайти безпечні шляхи. Тюрин наказав Донцову виділити на кожну групу поліціянтів кількох дужих людиноподібних. Дахами мали пересуватися алконости і попереджати про небезпеку.

Основні сили нечисті Тюрин вирішив кинути на Реп’яховий яр, що підходив до Кирилівської церкви з півдня. Густий сніг, відсутність нормального огляду робили цю місцевість незручною для армії. А от лісові види могли розгулятися чи бодай вчасно сховатися у деревах.

Олександр Петрович подивився на мапу. Під час розвідки знайшов зручну стежку до Кирилівського цвинтаря. Вона йшла від Мстиславської. «Доведеться дертися нагору, — подумав Тюрин, укотре оцінюючи місцевість. Стежка проходила між позиціями армії і груп Донцова. — Якщо вони спрацюють, кощів тут залишиться небагато. Але ми будемо самі». Тюрин вирішив ні нечисті, ні людям не розказувати точного місця, де вони підуть. Знали тільки свої.

Неподалік кладовища розташувалися жовті корпуси божевільні. Відживлений вирішив розділити свою «армію». Тюрин мав продиратися до входу в підземелля. Рапойто-Дубяго, з мовчазної згоди Апі, зголосився прикривати його шлях з жовтих корпусів.

— Якщо засісти на другому поверсі ось цього будинку, — Олександр Петрович тицьнув у мапу, — то буде видно всю стежку.

— Так. Я підірву сарай у дворі. Це буде знак, що можна йти. Та й кощі, якщо які залишаться, до мене потягнуться, — з ентузіазмом сказав Рапойто-Дубяго.

— Але тут таке. Я не знаю, що у тих корпусах. Підозрюю — кощів під зав’язку. Це завдання може бути квитком в один кінець, — чесно попередив Тюрин.

— Усе краще, ніж постійно чути у голові її, — Рапойто-Дубяго ледь помітно кивнув у бік хлопчика-Апі, що сидів коло столу. Біля Кендрика не замовкаючи тупцяв Перетц. Вже кілька днів намагався «заради науки» налагодити діалог з Апі.

— Тоді у Стрітенській вона міцно зайшла у мою голову. Що було тиждень після того, досі не пам’ятаю. Отямився, коли вже виносив Кендрика з його будинку. Мабуть, доти Апі повністю мене контролювала. А потім наче на нього переключилася.

— Вам ще пощастило, — Тюрин теж подивився на хлопчика. Кендрик сидів, немов заморожений. Тільки повіки подеколи здригалися над золотими очима.

— Ага, пощастило, — крізь зуби процідив Рапойто-Дубяго. — Ви не уявляєте. Це наче мати у голові рій тарганів. І кожна комаха постійно щось торочить, рипить, скрегоче. А коли вона воліє, щоб я її почув, голоси об’єднуються. Може, хоч у жовтому корпусі заткнеться, — посміхнувся людополіціянт. Тюрин подивився у бліде стомлене обличчя і згадав, що Рапойто-Дубяго майже не спав від того дня, як зайшов разом з Кендриком до музею.

— Краще самогубство, ніж пустити таких, як Апі, у цей світ. Я б усе віддав, щоб тоді не заходити до Стрітенської. Я зараз навіть посцяти без її дозволу не можу. Сподіваюся, у вас більше свободи, — Рапойто-Дубяго виразно подивився на груди Тюрина.

Олександр Петрович промовчав. Серце з ним не розмовляло, але від того не було легше.