Лазарус

— Вам знадобиться допомога, — відживлений окинув оком сховище. Водяник плюскався у балії, яку звідкілясь притяг Топчій. Гальванеску грів воду на примусі. Біля нього стояло відро зі снігом. Топчій примірявся до зброї. Однією рукою тримав модернізовану під вогонь фенікса гвинтівку Мосіна, другою зважував вогнебій. Рапойто-Дубяго простежив за поглядом Тюрина.

— Віддайте Топчія. Хоч і бровко, але кігті має.

— Даремно ви так про вовкулак, — скривився Тюрин.

— Ніби це не він вас покусав? Хоча так, Парфентій у своєму роді унікальний. Здебільшого вовкулаки тупі й ледачі. А цей за посаду тримається. То що — не дасте?

— Беріть Гальванеску.

— Оглашенного? Без пам’яті впаде ще на підступах. Тим більше, без нього водяник — що віслюк без моркви.

Не змовляючись, обидва знали, що Тюрин мав іти з Мокрим Лином і хлопчиком-Апі.

Суперечку зупинив Перетц. Він непомітно підійшов до поліціянтів і проказав тремтячим голосом:

— Заради Василиночки, заради людиноподібних, готовий допомогти чим зможу.

Обидва поліціянти здивовано розвернулися до професора, ніби тільки-но згадали про його існування. Рапойто-Дубяго ще спробував сперечатися, але вибору не було. На позір делікатна статура Перетца виявилася достатньо витривалою. Принаймні він не впав, коли людополіціянт обкрутив його важкою німейською шкірою, що єдина з пластичних матеріалів витримувала вогонь фенікса, і навісив йому на плечі вогнемет.

— Гнучкий рукав зроблений з німейської шкіри, брандспойт — з драконячого скла. Це найміцніші матеріали на світі. Але і їх вистачить хіба на вечір. Тож пильнуйте шланг. Коли стане зовсім червоний, краще кидайте весь вогнемет. Але не під ноги, а в кощів, — інструктував Рапойто-Дубяго.

Професор тільки кліпав очима. В обмундируванні нагадував перестиглого сніговика, що от-от завалиться від весняного сонця.

Офіцерський парабелум, марний у боротьбі з кощами, Рапойто-Дубяго віддав гімназисту. До нього додаткові магазини зі звичайними та спеціальними: срібними, осиковими й заговореними кулями, що вражали більшість видів людиноподібних. Хлопчик-Апі загадково посміхнувся, але зброю взяв. Тюрин не знав, чи зможе той нею скористатися. «Раптом що — будуть додаткові набої мені», — подумав відживлений, розпихаючи по кишенях вогнебої.

Топчій любовно погладив гвинтівку. Її багнет виблискував драконячим склом, щоб не згоріти у пекельному полум’ї феніксових куль. За спиною у вовкулаки висів малий вогнемет, на плечі — кілька сажнів мотузки, на грудях — шкіряний патронташ, на лоба Парфентій Кіндратович натягнув каску пожежника. З обох кишень вовкулаки стирчали вогнебої. Здавалося, штани от-от упадуть під їхньою вагою. На шиї бовталася пляшечка з вовкуліном.

У такому вбранні Топчій став одночасно схожим на пожежника і злидня Петюню, що полюбляв начепити лахміття й удавати гвардійця, що охороняє внутрішній двір поліційного відділку. Навіть професор мав серйозніший вигляд.

— А що? Я планую дійти до кінця і побачити Змія, — сказав Топчій у відповідь на іронічні посмішки. — Ще будете дякувати, що Парфентій Кіндратович такий завбачливий. Думає про всіх і на сто кроків наперед.

Навіть водяник забулькав від сміху. Жовті очі вовкулаки залишалися на диво холодними. Серце у грудях Олександра Петровича підступно стиснулося.

*

— Вирушаємо! — наказав Тюрин.

Порожній музей здригнувся від кроків невеличкої команди. Темні портрети байдуже спостерігали за виступом. У залах стояли холод і сирість. Перетц із болем оглядав стіни. Тюрин знав, що він мовчки прощається. Якоїсь миті професор порівнявся з відживленим, попросив нахилитися і прошепотів у саме вухо:

— Голубчику, я перечитав Лазаруса. Знаєте, від дошки до дошки. Одним махом, — Перетц зам’явся під суворим поглядом Тюрина. — Мені здається, ваш батько не вважав Змія абсолютним злом. Обадія любив свій народ. Навіть на смерть пішов заради миру. Але то вже мої домисли. Словом, як кожен бог, Змій любить виконувати прохання обраних. У цьому ж і є сутність бога — чути молитви. Попросіть про потаємне. Про те, чого бажаєте найбільше. Він має почути.

Навіть ранкові сутінки не приховали, як заблищали очі Тюрина. Залишитися живим? Знову стати людиною? Мати шанс на життя з Василиною? Забути про все, як страшний сон? Хіба не про це він мріяв увесь час у тілі напівмертвого? Десь у грудях дало про себе знати серце Змія.

— Постарайтеся вижити, професоре, — тільки і сказав Тюрин.

VII

— Парфентію Кіндратовичу, рябої кобили син, ви можете стулити писок і не плюватися? Он кістяк сіпнувся. Завчасно набіжать, — прошепотів Тюрин. Навіть Гальванеску засичав на вовкулаку. Нервова напруга потребувала виходу.

Ховалися у заметі. Сніг утворив природні шанці між двома старими березами. З боку Кирилівської площі вже лунали вибухи і канонада. Тюрин не знав, скільки людей вдалося залучити Вишиєвському, але билися гучно. Дерева здригалися від вибухів. У небі істерично кричали сірі ворони. З боку Куренівки підіймалися стовпи диму. Поблизу кощів не було, і Тюрин сподівався, що так буде і далі.

Рапойто-Дубяго з Перетцом уже мали дістатися жовтих будинків. Поки що все йшло за планом.