Лазарус

— Що це з ними? — запитав вовкулака, чухаючи потилицю. Один не зауважив особливості кладки. Все міркував, як зняти мотузку. «І, мабуть, він єдиний, хто вірить у можливість повернення», — подумав Тюрин.

— Гляньте, з чого стіни.

Парфентій махнув рукою на даремне заняття, роззирнувся — й аж присвиснув.

— Не було у діда баби, купив собі козу! То-то вони сказилися. А я думаю, чого здохлятиною пахне.

— Цій шкірі щонайменше тисяча років. Змій скинув її у день перемоги над армією Кирила.

Топчій охнув від подиву. Обидва подумали про розміри звіра, з чиєї шкіри утворилися стіни.

— Яким же він пробудиться?

— Змій казав: не дивися на зовнішнє. Навіть дрібне здатне містити цілий космос. Не оцінюй подобу — дивися у серце; тіло — лише мить, дух — нескінченний, — побожно шепотів Гальванеску.

— Змій мав подвійну подобу, — перебив доктора Тюрин. — Коли скинув цю шкіру, був Великим Воїном. Потому як дари покинули його тіло, знову став немов людина. Коли порушили його кістки, ці подоби з’єдналися. І ким прокинеться, навіть важко уявити.

Відживлений замислився над власними словами. Змій, як і він, шукав відповіді на питання, ким він хотів бути.

— Шефе? — покликав Топчій і наблизив смолоскип до стіни.

З кожним кроком світло ніби запалювало стіни. З-під величезної луски проступали таємничі послання. Хлопчик-Апі, після першого нападу пристрасті, впав у мовчазне заціпеніння. Тюрину здавалося, що тільки Апі розуміє справжній сенс написів. Професор міг би розтлумачити їх, але Тюрин намагався не думати, чи вижив він у битві за жовті корпуси.

Луна випереджала ходу, відбивалася від стін, губилася у темряві. Здавалося, печера ніколи не закінчиться. Подекуди вони зауважували діри на кшталт тої, з якої вистрибнули. Одного разу Топчій змусив усіх зупинитися і дослухатися. Божився, що чує позаду кроки. Тюрин збрехав, що нічого не помітив. Наказав пришвидшити рух. За його розрахунками, вони вже пройшли Кирилівську церкву.

Написи яскравими змійками розбігалися зміїною шкірою, кликали за собою, вказували шлях. Олександр Петрович і без того знав, що двері вже близько. Серце Змія у його грудях палало, прагнуло з’єднатися з першоджерелом.

Ставало дедалі світліше. Стіни ожили, завібрували, ніби у солодкому очікуванні. За десять сажнів попереду шлях перегородила темрява: склубочилася, зміцнішала, стала рельєфною. Ніби доти йшли крізь чорний туман і нарешті побачили справжній морок. Величною і страшною стіною встала легендарна печать, що тримає Змія. Всередині темряви, немов місяць, що несподівано визирнув з-за хмар і здивувався власній самотності, вигулькнуло безкровне обличчя Василини.

Тюрин остовпів, не бажаючи вірити у найгірше. Стіна поглинула жінку і, ніби в насмішку, виплюнула мертве лице. Невже він справді вірив, що зможе її врятувати?

— Хай мені грець! Вона жива, — випалив вовкулака, і лише тоді Олександр Петрович побачив, що міцно стулені повіки рухаються, ніби Василина спить і бачить кошмари.

Панну Айвс обплела матерія великої печаті, сповила і продовжувала заколисувати. Рух матерії не був хаотичним. Василина перебувала наче всередині шестикутного павутиння. Від її тіла розходилися брижі, що ділили фігуру на шість однакових секцій. У кожній миготів малюнок, що відповідав артефакту.

Написи зі стін, як косяки дрібних рибок, досягли мети — потрапили у полон чорної печаті й закружляли навколо малюнків. Потім пробилися до центру і розіграли справжній спектакль навколо Василини. Тюрин упізнав картину творення світу з будинку Житоцької і місто-острів з панно на стелі в Кирилівській.

Гальванеску в релігійному екстазі знову гепнувся навколішки, витер брудним рукавом спітніле чоло і вдарив головою об підлогу. Мокрий Лин погладив черево. Мабуть, тільки-но зрозумів, що доведеться розлучитися з приятелем. На його потилиці бубнявів і наливався отрутою кощів свіжий укус. За добу водяник мав перетворитися на дикого немертвого.

Тюрин відкинув смолоскип, світла було достатньо, і виклав на підлогу скарби.

Доктор, як породіллю, всадовив водяника на підлогу і заглибився у нетрі сумки з інструментами. Наповнений рідиною товстун бурмотів колискову. І Тюрин уявив, як швидкий струмок оминає гірську породу. Сумним і на диво чистим виявився голос водяника.

— Хай йому трясця! — знову подав голос Топчій. — Куди ж ці штуки пхати?

Щось плюхнулося на підлогу. Водяник по-дитячому гірко заплакав. Замащений у брудну рідину Гальванеску урочисто підняв рибу. Його очі палали, а на обличчі грала божевільна посмішка перемоги. Під шепіт молитви, роблячи паузу на кожному кроці, він наблизився до печаті.

— Луска до луски, народжений з тіла, але не з матері, нехай холод його жил відродить твій вогонь, — прокричав доктор, — прийми дар Джерела, великий Обадіє!

Павутиння закрутилося, наче чортове колесо, і біля Гальванеску опинилася секція з намальованою рибою. Чорний метал засмоктав священний подарунок, і картинка ожила, закружляла, намальована риба радісно забила хвостом.

Так само у печать засмоктало дар богодрева, «сльози матері» — рідину з тіла Тумса, скриньку з народом букв.