Лазарус

В алконостів закінчилися бомби, і вони відступили. Всі кощі зосередилися на огорожі. Дикі голодні змінили тактику. Тепер відчайдушно атакували паркан, щоразу залишаючи частки своєї плоті. Наступний, наче по драбині з кісток і м’яса, ліз далі. Гора з кощів росла. Ще кілька тіл — і вони зможуть перебратися через огорожу.

Олександр Петрович кинув оком на Кирилівську церкву. За нею здіймався стовп диму. Чулися вибухи і канонада. Армія продовжувала битися. Жовті корпуси горіли. З лісу продиралася нечисть. Відживлений перевів погляд. Небо здавалося мертвим і непроникним, байдужим до всього, що відбувається під ним, але таким бажаним і рідним. Йому захотілося запам’ятати кожен порух повітря, втягнути у легені якомога більше земного тепла перед тим, як розчинитися у підземеллі. На подвір’я плюхнулося перше тіло. Олександр Петрович штовхнув двері та вкинув досередини напівпритомного Гальванеску.

Доктор забив ногу і міг іти лише за допомогою водяника. Слідом ввалилася решта. У капличці відразу забракло місця. Лише три кроки завширшки. Аквусу довелося затулити собою вхід і дати кощам уп’ястися у водянистий загривок, щоб Тюрин з вовкулакою могли відкинути ляду. Вхід до підземелля нагадував спуск у льох, тільки дитячий, завширшки в аршин. Тюрин витягнув смолоскип і нахилився до лазу. Такого не чекав. Кротяча нора, що майже вертикально йшла донизу. Доведеться лізти ногами вперед. Ще й насліпо. У вузькому просторі зі смолоскипами ризикували або вчадіти, або підпалити один одного. Тюрин знову сховав обмотану проолієною ганчіркою палицю і спустив ноги у темну діру.

Спуск виявився пляшкою з вузьким горлечком. За кілька футів почав розширятися. Тримаючи лікті біля тулуба, відживлений зміг обмацати стіни.

— Спершу хай лізе Гальванеску, далі пхайте водяника. Якщо подолає вхід, зможе йти.

Грубому поплічнику доктора довелося перетікати у кілька заходів. Спершу втягнув рідину в черево і груди, аж став схожим на сніговика на підпірках. Це дозволило запхати ноги. Потім перегнав воду в кінцівки і перетворився на морську зірку. Проліз тулуб, і нарешті весь водяник сховався у темряві. Найлегше прошмигнув хлопчик. Замикав вовкулака. Він розмістив гвинтівку за плечима, примотав до пояса смолоскип і зібрав зі стін свічки. По-господарському розсудив, що «голодному псові і муха харч», й аж тоді пірнув у діру. У мить, коли кощі висадили двері, вибухнула бомба, припасена вовкулакою «на самий кінець». Земля здригнулася і ніби виплюнула капличку разом з десятками тіл голодних. Вхід засипало уламками.

Тюрина накрила ударна хвиля, він втратив сходи і покотився вниз. Коридор випрямився, і це сповільнило падіння. Нарешті сищик гепнувся на рівну поверхню. Обличчя притрусило суглинком. У носа вдарив могильний запах землі й мокриць. Тюрин ривком перекотився далі, молячись, щоб там було просторо й він не опинився під важкою тушею аквуса, який мав вилетіти наступним. Як сліпий, обмацав камеру: два аршини завширшки, з протилежної стіни долинуло дихання свіжого вітру. І раптом Тюрин з жахом усвідомив, що в коридорі тихо, за ним ніхто не йде.

Він запалив смолоскип і спрямував у діру, з якої випав, і ледь устиг відскочити. З коридору, як мішок зі сміттям, вивалився водяник. Виявилося, огрядна туша в момент вибуху застрягла у коридорі й зіграла роль матрацу для решти команди. Вони майже не зазнали ушкоджень і змогли проповзти частину шляху, а не пролетіти, як Тюрин.

— Там! — указав на джерело свіжого повітря відживлений. Зробив крок і провалився у темряву.

*

Цього разу знадобилося більше часу, щоб відхекатися. Поліціянту здалося, що всі шви напнулися і тіло от-от розвалиться на частини. Коли нарешті підвівся, побачив здивованого Парфентія, що високо тримав вогонь, намагаючись з’ясувати межі печери. Олександр Петрович ахнув. Скільки міг бачити, зяяла порожнеча. Лише стіна, з якої гепнулися, як обеліск, стриміла над головою. Світло вихопило діру на рівні трьох людських зростів. Блиснули окуляри Кендрика, за ним показався зляканий доктор.

— Цілі, хай йому грець! — прокричав Парфентій. Луна прокотилася склепінням. — Нічого собі землиці над нами, — вовкулака побив себе по боках і беззвучно розсміявся. — Мотузка десь у вас, спускайтеся, — крикнув у лаз.

Поки околодочний організовував спуск, відживлений зачудовано роздивлявся стіни. Печера мала ідеальну склепінчасту будову і нагадувала рукотворний тунель, на кшталт тих, що копають під міську каналізацію, тільки у десятки, а то й сотні разів більший. Стіни облицьовували гладкі однакові пластини в кілька долонь кожна. Дивним чином вони відбивали світло, ніби напоєні вогнем. І там, де Тюрин наближав смолоскип, наче з-під шару слюди, розгорялися таємничі написи. Що далі, то дивніший малюнок утворювали пластини. Вигадливий і до болю знайомий.

Кожен, хто спускався, по-своєму реагував на стіни. Гальванеску притулився чолом, як вірянин до ікони. Водяник з бульканням гепнувся навколішки і почав рокотати молитву. Найдивніше повівся хлопчик-Апі. Притулився щокою, провів маленькими долонями, ніби пестячи живе тіло.