Лазарус

Крізь пелену Тюрин спостерігав, як Голубєв поливає кулями все навкруги, з його обличчя не сходила жорстока посмішка. Після чергової блискавичної перезарядки він підкинув пістолет і несподівано для самого себе влучив у груди доктору. Гальванеску тільки-но підвівся і ще не встиг зорієнтуватися у тому, що відбувається. Здивовано хапнув повітря, подивився на груди і востаннє обернувся до печаті. Блаженна посмішка освітила бліде, замащене кров’ю обличчя. Доктор сповз на підлогу. До печери забігли перші кощі. Тюрин побачив, як гнилі зуби зітлілого кістяка вчепилися у шию одного з братів Ольга. Іншого повалили відразу троє. Рапойто-Дубяго замахнувся, щоб кинути бомбу. Перетц кинувся до Гальванеску, помітив Тюрина і розвернувся до нього. Печера вкотре здригнулася. Рокіт землі заглушив гамір боротьби, постріли, зойки болю і злоби. Згори посипалися брили і дрібне каміння, змушуючи залишати супротивників і затуляти голови. Здавалося, ще мить — і розбурхана кров’ю земля навіки поховає у мертвому череві Змія. Пил позбавляв зору, Тюрин приплющив очі.

І раптом усе заспокоїлося, наче хтось наказав штормовим хвилям розійтися й оголити холодне мертве дно. Стало нестерпно тихо. У туман, що вже застилав мозок, увірвалася сліпуча білина. Тюрин збагнув, що брама відчинилася. Наступні миті були найприємнішими. Зникли біль, страх і шаленство. Звуки згасли. Постаті розчинилися. Залишилося світло і той, хто з нього народжувався. З жахом і майже еротичною жагою Тюрин чекав на появу чудовиська. Він розплющив очі й побачив, як зі світла вийшла звичайна людина.

Печера ще раз здригнулася, але вже від несамовитого жіночого крику. Століття чекання, череда невисловлених слів, благання, туга і ненависть з’єдналися у прадавньому рику. Виття армії кощів вихопилося з горла Апі.

Чоловік не зупинився. Навіть не глянув у її бік.

Олександр Петрович бачив, як у відповідь на погляд людини зі світла одна з завмерлих статуй поворухнулася, розвернула залите ненавистю лице і гойднулася вперед. У руці Голубєва блиснуло ребро. Тюрин завмер у жахливому очікуванні.

…Голубєв вищий за чоловіка зі світла, дужчий. Той не чинить опору, і клинок з легкістю входить у груди. Тюрин тамує подих, хоча знає, що легені вже мертві й це лише вибрик мозку. Обличчя двоголовця змінюється. Жага вбивства поступається місцем подиву. Голубєв випускає зброю, тіло обм’якає і сповзає на підлогу. Клинок падає. Тюрину здається, що його встигає перехопити вовкулака. На обличчі Топчія застигає щаслива усмішка, ніби цієї миті він чекав усе життя.

Осяйний чоловік неушкоджений. Він продовжує ходу.

Поліціянт понад усе хоче уникнути зустрічі. Намагається відвернутися, знайти Василину, поглянути, хто ще вцілів, але не може. Мусить дивитися, як наближається істота. Мусить щось попросити. Боги люблять виконувати бажання. Так казав професор. Але що? Що варте уваги бога, з чим можна звернутися до Змія, щоб прохання було почуте? Щоб той захотів виконати благання? Зробитися людиною, прожити інше — справжнє — життя? Так, це потаємне, істинне бажання. Але як можна просити за себе, коли весь світ стоїть на порозі знищення? Хотіти порятунку і щастя для тих, кого любиш, для всіх людей і видів? За це можна покласти життя…

Осяйний чоловік з дитячим обличчям і ясним, наче молоде вино, волоссям лагідно усміхнувся. Він не нахилявся, але обличчя опинилося на відстані подиху. Тюрин міг роздивитися кожну рису мінливого, неповторного і прекрасного лику. Очі горіли золотом, як і в Апі, але були зміїними, з чорною розкритою раною зіниць!

І раптом Тюрин знайшов відповідь на своє ж питання: той, кого бачить перед собою, — історична аномалія, унікальний вид, такий самий неповторний, як і відживлений. Союз Апі й імператора мав бути безплідним, сама природа кричала, що людина і змієнога князівна не можуть мати нащадків. Але Обадія Змій — наполовину людина, наполовину нечисть — з’явився на світ усупереч усім законам. І став легендарним воїном, царем людиноподібних не за фактом народження, а за власним вибором. Він знищував людей, утверджуючи право людиноподібних, боровся зі своєю людською сутністю і боявся зустрічі з матір’ю. Не міг пробачити, що вона його покинула, але найбільше страшився свого віддзеркалення в її очах. Кого б побачила змієнога богиня — людиноподібного чи людину? Наприкінці життя Змій знайшов відповіді. Пішов на смерть, щоб зупинити війну, бо нарешті примирився зі своєю сутністю.

Тюрин зібрався на думці. Миру — ось чого зажадає від бога. Миру для людей і нечисті, для кожного найгидотнішого, найдрібнішого і найвеличнішого виду. Миру задля об’єднання! Але не встиг відживлений розтулити вуста, не встигла думка оформитися у слова, як Змій прошепотів:

— Вибір ш-ш-ще попереду і він вж-ж-же з-з-зроблений, людино.

Довгим роздвоєним язиком осяйний чоловік торкнувся чола.

VIII