Лазарус

Олександр Петрович добре пам’ятав 13 вересня — день підписання циркуляру. Молодь з Партії об’єднаної нечисті оголосила маніфестацію, закликала збиратися під Думою. Міську поліцію вигнали на вулиці. Їх з Топчієм змусили змішатися з натовпом. Озброєні козаки ледь стримували розпашілих коней, чекали на наказ, а Тюрин уявляв, як нагайка здере шмат синьої напівмертвої шкіри з його спини. Козаки не розбирали, хто на чиєму боці. Бачили пику нечисті — і рубали з плеча. Для них будь-який людиноподібний — ворог. Топчій, у якому вовкулаку не впізнати без перетворення, навіть радив Тюрину відсидітися у відділку. На щастя, заворушень не відбулося.

Того сповненого хвилювань дня у розкішному двоповерховому маєтку на Олександрівській знайшли п’ятдесятирічну удову генерала Хом’якова. Голою та спотвореною сірчаною кислотою. Розтин показав, що причиною смерті стало отруєння купоросною олією, яка у великій кількості потрапила до шлунка жінки.

За кілька днів у номері готелю «Франсуа» виявили тридцятирічну Аделаїду Мніх з такими самими слідами. Її чоловік — комівояжер компанії з виробництва швейних машинок «Зінгер» — перебував у відрядженні. І мадам мала намір зустрітися з коханцем — алконостом-куплетистом з «Шато-де-Флер». Його навіть затримали. Коли алконост проспався, виявилося, що він усю ніч провів за макао у мадам Гінди, чому знайшлися поважні свідки. Коридорний з «Франсуа» нібито бачив, як до номера заходив кавалер, схожий за описом на чоловіка небіжчиці. Але чорт третього порядку пан Мніх перебував за сто верст від міста і ледве встиг на похорон. Коридорний з чаркою не розминався, тож його свідчення поставили під сумнів.

Як написав судовий експерт, молодші жінки — Мніх і Петроцька — перед загибеллю мали статеві зносини. Тюрин погортав справу генеральші, але такого висновку не знайшов. І взагалі справа видалася йому підозріло куцою. Ніяких свідчень прислуги, якої, як на такий маєток, мало бути з десяток.

Перед Тюриним матеріалізувався гарячий чай. У носа вдарив солодкий аромат нявчиного збору. Біля чашки впало кілька насінин соняшника, які в ту ж мить згребла волохата рука вовкулаки.

— Нікуди ви без цієї погані, Парфентію Кіндратовичу, — пробурчав поліціянт, стріпнувши аркуш. «Удовицю я любив, подарунки їй носив. Носив сало, носив свічку, носив м’ясо, носив стрічку…» — незворушно наспівував Топчій. Його пику розпирало від гордощів, і Тюрин уже знав, що це значить.

— І що занюхали? Кажіть, а то ще луснете.

Топчій обтрусив лушпиння з кітеля і прочистив горло.

— Ясно що занюхав, — самовдоволено погодився околодочний. — Спершу по Катерининській. Мадам Жозефіна померла у своєму ліжку. Таки знайшов кілька крапель крові на білизні. Її. Пролиті у момент смерті.

— Що ще? — Олександр Петрович відсьорбнув чаю і примружив очі від задоволення. Куди там китайському сіну до збору поліських нявок!

— Ходив до Хомячихи. Мені її двірник трохи ребра не перелічив! Собак спустив. Чуєте, собак? Ще б вовків. Ті як кошаки розбіглися. На дух вовкулак не переносять. Прислуга Хом’ячихи страх як нечисть не любить. Стара і на поріг не пускала. А генеральшин син суворо заборонив язиками плескати про те, як вона ноги відкинула, — околодочний зробив паузу і з надією подивився на шефа. — А що? Це мені Химка-куховарка розповіла, — знизав плечима Топчій і змовницьки прошепотів, — генеральша Хом’якова перед смертю з полюбовником була! Якому сину таке сподобається?

— З яким полюбовником? Його бачили?

— І що то мав бути за бідося, щоб до підстаркуватої удови по любощі ходити? — не слухаючи Тюрина, дивувався околодочний. — Ні, у тім-то і справа, що його ніхто не бачив.

— Може, покійний чоловік навідував?

— Ясно що ні. Чи він дурний заради такої вертатися? Химка каже — то баба люта. Небіжчик уже десять років як на волі. За цей час до неї ні ногою. Навіть маю довідку від упиря-наглядача з кладовища, — вовкулака самовдоволено помахав якимось папірцем. — Чоловіки наших покійниць з могил не вилазили. Та й узагалі мало хто до Хомячихи ходив. Навіть сина не жалувала, бузувірка.

Тюрин відклав справи і подивився на Топчія.

— Парфентію Кіндратовичу, ви думаєте про те саме, що і я?

Вовкулака невпевнено хитнув головою:

— Що маніяк-убивця ще той збоченець — до таких відьом залицятися?

— Що найімовірніший підозрюваний — перелесник. Цей вид являється до самотніх дружин в образі їхніх чоловіків. І перелесники матеріальні, а отже, можуть вбити.

— Та ну! — заперечив Топчій. — Геть-чисто за всю службу не знаю випадків, щоб вони когось убили. А я вже, прошу зауважити, двадцять років форму ношу. Перелесники, за оцінкою безпечності, одні з найспокійніших.

— Я знаю. І це мене теж дивує, — Тюрин роздратовано відставив чашку. — Якщо вірити Погану Беру, а він — найповажніший дослідник перелесників, то вони не агресивні, не здатні вбивати. Тобто або це хтось інший, і я помиляюся, — Олександр Петрович зробив паузу, щоб околодочний міг удосталь нахитатися головою, показуючи, що шеф ніколи не помиляється, — або ми маємо якогось неправильного перелесника. І це повна маячня.