Лазарус

Справа Хом’якової вибивалася з ряду. Інші жертви були молоді й доступні. Петроцькій — не більш як тридцять, Мніх — зовсім дитя. Натомість генеральша — підстаркувата відлюдниця, що, мабуть, уже і забула, який вигляд мав її чоловік, — міркував Тюрин, знов і знов гортаючи папери.

— За моє жито мене ж і бито, — зітхнув Топчій.

— Скалонне правий, Парфентію Кіндратовичу, відвідини перелесника — це з розряду особистих таємниць. І Василина має рацію, ці вбивства почалися не сьогодні. Щось ми проґавили. Треба прочесати архіви. Переглянути, може, таки хто звертався зі скаргами на ґвалт від перелесників. Можливо, знайдемо схожі смерті.

— Архів? — обличчям вовкулаки пробігли брижі нудьги.

— Має бути якийсь зв’язок між усіма вбитими. Може, купували товари в одній лавці, мали спільну прислугу? Чому саме вони? Ну ж бо, Парфентію Кіндратовичу, ворушіть крижами, у нас багато роботи.

Тюрин подумав: що раніше отримає результат, то швидше побачить Василину. Повний завзяття, спустився в архів — і мало не охнув від розчарування. Списані папери лежали у дерев’яних ящиках з-під шато-лафіта, мадери чи інших улюблених напоїв міського поліцмейстера.

Залишки речових доказів, які не становили матеріальної цінності, а тому не були розтягнуті доблесними служителями порядку, наче запаси лахмітника, громадилися у продуктових коробах з ресторану Роотса, «Семадені» чи «Франсуа». Якась добра душа проставила на ящиках римські цифри. Вони позначали частини й околодки. Роки залишилися оригінальними — від років випуску продуктів чи вина. І це ще був лад. Тюрин зрозумів, що просидить тут не один день.

Справи під грифом «Нечисть потворна» сміттєвою купою валялися у кутку. Спокушені солодкими ароматами, бридко пищали миші, ніби знущалися з марних пошуків поліціянта.

Злочинів з використанням купоросної олії виявилося як у бідного вошви. Пуд 92-відсоткового розчину можна було купити за десять копійок у кожній лавці. І кияни щедро використовували небезпечну отруту. Сірчану кислоту ставили між рамами на зиму. І щовесни газети писали про випадки недбалості, коли діти чи навіть дорослі отримували жахливі опіки. Але найбільшу славу купоросна олія здобула серед палких коханців. Тільки у 1894-му було зареєстровано двадцять випадків, у тому числі один смертельний, з використанням кислоти.

Галасу наробила історія кокотки-сукуба Бальдажі, що якийсь час виступала в «Ермітажі» на Трухановому острові. Рокова красуня задурила голову не одному багатію. Останньою жертвою став біс-скарбник Аарон Рейхер. Він настільки захопився кокоткою, що заборонив їй співати і наполягав на повному утриманні. Але Бальдажі відмовилася і вже готувалася до наступних гастролей, коли Рейхер вихлюпнув їй в лице склянку сірчаної кислоти.

Здебільшого калічили обличчя, бо головною метою ревнивих коханців залишалося зіпсувати, а не забрати назовсім життя невірного.

Що ж до незапланованих зустрічей з перелесниками, то й тут на Тюрина чекало розчарування. Окрім гучної справи Банди Кравець, яку звинувачували у вбивстві чоловіка, жодних згадок про такі випадки не трапилося. Та й виправдання Банди, що вона запідозрила у чоловікові перелесника, а тому і кинулася з ножем, не мали великого успіху. У справі сплив коханець, і жінку засудили на десять років каторжних робіт.

Олександр Петрович знайшов лише одну згадку про опік кислотою, що призвів до втрати очей. Десять років тому в маєтку на Виноградній заявили про смерть мавки-покоївки через необережність. Справу закрили через відсутність злого умислу. «Аякже, кожен собака у місті знає про замріяність мавок», — подумав поліціянт, пнув ногою ящик і дістав зі внутрішньої кишені візитівку Василини Айвс.

Легкий аромат жасмину торкнувся ніздрів, приємно залоскотало під ложечкою. За останні чотири місяці вона була єдина, хто не помітив, чи не захотів помітити, його синю спотворену плоть, не наморщив носика, підійшовши ближче. Вона говорила з ним, як з рівним. «Ні, не варто так часто про неї думати. Така жінка точно не зацікавиться людиноподібним. Хіба з професійного боку», — вирішив Тюрин.

— Зна-айшов! — у підвал влетів захеканий Топчій. — Шефе, знайшов! Інкуб то, бісова душа! З похоронної контори «Бубенчик і син», так його за ногу!

Поки вони вибиралися з архіву, Парфентій устиг розповісти історію пошуків. Він перевіряв зв’язки між загиблими, і виявилося, що «Бубенчик і син» свого часу організовували похорон генерала Хом’якова. Їхніми ж послугами скористалася удова Петроцького.

— Ясно, що я занюхав неладне! — околодочний переможно підняв вказівний палець. — І виявилося, що і Мніх у них бував. Якогось ляда хотів Бубенчикам «Зінгер» продати. Мабуть, і бовкнув, що від’їжджає, а жінка сама лишається. А небіжчиків там прикрашає якраз інкуб. І лютий такий. Десь із Кавказу.

Тюрин дістав з полиці у кабінеті «Compendium Maleficarum» і звірився з написаним: «Інкуб здатен прибирати і чоловічу, жіночу, іноді навіть тваринну подобу для плотських утіх з жінками. Лише відьма здатна розпізнати його справжнє обличчя». Тюрин з прикрістю гупнув книгою.