За офіційними звітами в Києві інкубів не було, тому Тюрин про них не згадав. Тепер з досадою потер скроню і наказав готуватися до арешту.
Топчій і Тюрин зловили канькача, в останню мить до них заскочив Рапойто-Дубяго. Пішов поголос, що вони їдуть арештовувати «купоросного маніяка», і людополіціянти зголосилися допомогти з арештом. В арештантській кареті поїхали городові.
Контора «Бубенчик і син» містилася неподалік Байкового цвинтаря. Біля входу до акуратної приземкуватої кам’яниці вже чекав кругленький чоловік, більше схожий на кондитера, ніж на власника ритуальної контори. Лискучі, майже дитячі щоки Бубенчика вкрилися рум’янцем, очі тривожно бігали.
— Там, у дальній кімнаті. Тільки обережніше, норов дикий, — прошепотів він.
Тюрин поглянув на групу захоплення. Всі мали чудернацький вигляд. Обрали зброю згідно з рекомендаціями «Compendium Maleficarum». Рапойто-Дубяго тримав у руці аметистовий ніж. Городові обвішалися лататтям і молочаєм, у кишені напхали дикого часнику. Ці трави гидкі для інкуба. Топчій стояв осторонь. Людополіціянти любили покепкувати з недолугості вовкулак. Парфентій Кіндратович не дуже довіряв написаному і взяв наган зі срібними кулями. Один Тюрин був голіруч. Як показав випадок у Думі, йому мало що може зашкодити.
У передпокої стояли труни, стіни підпирали хрести і могильні плити. Тюрин відразу відчув недобре. У кімнаті, на яку вказав Бубенчик, нікого не виявилося. В центрі в пишній труні лежав розмальований покійник. Срібні рублі затуляли очі. Вже посинілі руки складені на грудях. Топчій сторожко роззирався. Рапойто-Дубяго підійшов до труни і нахилився до покійника. Той не ворушився. І раптом, не встиг Тюрин зреагувати, труна підскочила і разом з покійником обрушилася на людополіціянта. Топчій почав нашпиговувати мертве тіло кулями. Городові зашпорталися у рослинності й не зразу зрозуміли, кого слід рятувати, а кого наздоганяти.
Тюрин устиг роздивитися високого чорнявого чоловіка, що перекинув труну. Користуючись сум’яттям, інкуб вирвався з комірчини і побіг надвір.
— Брешеш! Не візьмеш! — заволав чоловік і за мить був би вже надворі. Але Тюрин встиг стрибнути йому на спину і збити з ніг.
— Шивадзе Лев Ревазович, інкуб, демобілізований. Служив демоном вищого порядку на боці Імперії під час третьої війни з чеченськими демонами, — вголос прочитав Тюрин довідку з військового міністерства. Очі інкуба гнівно блиснули. Він ані на мить не припиняв звиватися у путах. — Вийшов у відставку. Отримав припис постійно проживати у Межі. Півроку тому переїхав до Києва і найнявся до Бубенчиків… Чому ви не подали паспорт до поліції як новоприбулий людиноподібний? Як наказує закон?
Інкуб вишкірив красиві рівні зуби і плюнув у бік слідчого.
— Любите мати справу з нерухомими тілами? Для того ви обпоювали жінок купоросною олією?
Тюрин знав цей тип демонів. Про них розповідав ще батько. Горді й незламні. Імперія часто кидала їх у найзапекліші бійні, змушувала вбивати своїх, а потім знищувала без докорів сумління. Але цьому дозволили жити. Животіти, якщо бути точним. Чи дивно, що він зійшов на слизьку доріжку. «Але, хоч убий, не віриться, що цьому статному горцю знадобилася чужа подоба для зваблення удовиць», — думав Тюрин, зазираючи у темно-оливкові очі.
— Навіщо ви тікали? Ви ж розумієте, що таким чином ви тільки погіршили ситуацію?
— Не обпоював я ніяких жінок купоросною олією! — з помітним кавказьким акцентом прохрипів інкуб. — Цей Бубенчик — брудний ішак Ун-нани! Нехай його роздере Елда! Жирний скот, гроші мені винен. От і оббрехав! Це він мав у поліцію про мене повідомити, але того не зробив. Хай забере його шайтан!
Але, звісно, всі повірили словам людокупця. Бубенчик розповів, що давно підозрював інкуба. Мовляв, любив зачинятися з мертвими жінками. «А ще поклав око на мою дружину, — додав Бубенчик. — Аби не ви, і мене б убив».
І хоча не знайшлося у Шивадзе жодних слідів купоросної олії, як і свідків, щоб бачили його поблизу будинків жертв, горця запроторили до в’язниці.
Скалонне привітав з успіхом. Пронози з міських газет обсіли коридори. «Розслідування року! Поліціянт з нечисті викрив серійного вбивцю людей. Ним виявився інкуб!» — голосили хлопчаки на мостових. Топчій блищав як нова копійка і з радістю ділився з газетярами подробицями справи. Олександр Петрович був схожий на снігову хмару — свинцеву і похмуру.
За успішну операцію їх нагородили кількома запійними днями.
V
Запій — давня традиція робочої людини і єдиний спосіб скоротати вихідний день. У столиці Імперії пили люто і самозречено. У Києві, що перший час надзвичайно дивувало Олександра Петровича, запій не прижився. Людиноподібні мали вдосталь дивних способів розважитися. Наприклад, куренівські злидні влаштовували побоїща у глинищах цегляних заводів. На бійки маленьких сухеньких чоловічків сходилося дивитися все місто. Навіть власники заводів були задоволені. Під кістлявими ніжками фірмова київська глина набувала особливо лискучої консистенції.