Лазарус

З усіх дір полізли смертоносні гади. Мирні води Дніпра стали кольору люті. Ноги Апі розлилися струмками, перетворилися на могутніх змій, руки почорніли, і під обвугленою шкірою запалала лава, з рота полилася отруйна піна. Підземна цариця готувалася захищати дитя.

І вдруге пожалів її імператор Візантії. Взяв до рук новонародженого і не зміг кинути у вогонь. Імператор розрізав руку і на власній крові присягнув берегти життя сина в обмін на покору Апі й обіцянку не полишати підземелля.

А потім наказав знищити Київ, завалити входи до Апі, насипати земляні вали — тисячолітні печаті ув’язнення — і назавжди стерти пам’ять про останню володарку людиноподібних.

Імператор вирішив, що Змій зможе стати людиною.

*

— Парфентію Кіндратовичу, — напередодні приїзду Комісії Олександр Петрович здавався ще синішим, ніж зазвичай. Шрам над лівим оком набряк. — Знаєте, що мене непокоїть?

— Ясно що, — стенув плечима Топчій. Він не мав сумнівів, що завтра їх розженуть з великою ганьбою, а якщо й залишать, то тільки щоб глумитися. Прощавайте пенсія і роки спокійної служби.

— Його квартира. Ви ж були там зі мною? Хіба не здалася підозрілою?

Парфентій подивився на шефа, як на хвору дитину в гарячці.

— Занадто безлика. Ми ж там навіть особистих речей не бачили. Я вже не кажу про дзеркала, — провадив Тюрин.

Околодочний не міг уторопати, до чого веде шеф. Кімнати як кімнати. Трохи необжиті, але ж хлопчина он скільки гарує. А коли сам як головешка, то вже не до панянок.

— Але ж клятий Бер, хай йому грець, стверджує, що перелесники — страшні лахмітники. Зберігають докази своїх перемог!

Рука Парфентія так і застигла на півдорозі до рота. Це провал, навіть якщо шеф сумнівається в тому, що Тумс перелесник, про що тут говорити. Треба сушити сухарі.

— Ви теє-то, Олександре Петровичу, ви так душу-то не рвіть, — обережно торкнувся рукава відживленого. — Мо’ воно й на краще. Мо’ вбивця-то і не з нашого брата? Не все ж нашим віддуватися? Мо’ то людина, тоді хай Рапойто-Дубяго і шукає?

Погляд Тюрина блукав, і Парфентій зважився на останній найризикованіший аргумент.

— А може, вам того — з панною Айвс замиритися? Вона ого-го башковита.

Про всяк випадок вовкулака відсахнувся і затулив голову рукою.

— Василина! Точно. Вона ж про це казала. Перелесник, який вважає себе людиною! Розумієте, Парфентію Кіндратовичу? Нечисть і людина водночас. Мас бути друге місце, де він нечисть, — Олександр Петрович хляснув себе по лобі й вибіг з кабінету, а Топчій провів його ошелешеним поглядом.

IX

На порозі у Василини Айвс стояв змоклий і нещасний Тюрин. Звісно, вона вже чула про останні події у відділку і від того не змогла просто грюкнути дверима перед його носом. Жінка стягла зі збентеженого поліціянта шинель і всадовила на канапу. Поки вона вовтузилася з самоваром, Олександр Петрович апатично витріщився в підлогу.

— Відпустили-таки? — Василина поставила перед чоловіком тацю з чаєм.

— Уявіть! Комісія визнала, що він, без сумніву, homo sapiens. Як не відпустити?

— А ви були певні, що він перелесник? — Василина дивилася спідлоба. З одного боку, чекала на вибачення, з іншого — похнюплений вигляд поліціянта підтоплював кригу.

— Але ж ви — ні? Ви ж побачили людину?

На мить Айвс здалося, що Тюрин благально випрошує відповідь.

— А от і ні! — вона рвучко підвелася і гордовито вперла руки в боки. — Я довго думала над цією історією. І тепер упевнена, що Комісія помилилася!

Тюрин з полегшенням відкинувся на канапі.

— Хочете почути мою версію? — Василині сподобалося, як на поліціянта подіяли її слова. — Я думаю, цей бідолаха міг цілком бути перелесником. Уявіть, у яких муках він ріс. Прийомна мати все життя переконувала, що потрібно бути людиною. І він повірив, що тільки так заслужить її любов. І настільки цим пройнявся, що майже зміг стати людиною. Тобто досяг максимального перетворення. Так, що навіть комісія визнала його homo sapiens.

Тюрин не зронив ані звуку, а на його обличчі заграла дивна півусмішка. Ніби йому доводилося вислуховувати щось цікаве і водночас прикре.