Лазарус

— Теофіл був людиною. До смерті й після неї, — ніби прочитав думки сищика архімандрит Амвросій, у миру Булгаков. Зовсім нещодавно прибув до Києво-Печерської з Почаївської лаври — оплоту чорносотенних настроїв — і тепер прагнув насадити такі самі порядки у новій обителі. — Жодного наглого оживлення, рівно як і відродження в його тілі іншої істоти, не було, — поставив жирну крапку намісник.

Тепер уже Тюрин скривився. Була людина і вмерла, труп зник, а комусь ще й здалося, що між тим устиг походити й інших полякати, але до чого тут поліціянт відділу з питань людиноподібних?

— В історії церкви бували випадки воскресіння, — на зчеплених пальцях архімандрита неприємно заскреготіли персні. — Повстав з мертвих Лазар, на честь якого тепер звуть істот, подібних до вас, — з вуст намісника це прозвучало як комплімент, бо всі знали, яку неприязнь він відчував до людиноподібних. — Апостоли у своїх діяннях повертали людей до життя. Юліан Кеноманійський оживлював дітей, Ірина Македонська — свого батька, затоптаного конем. Мали таку силу Варсофоній Великий, Яків Нізибійський, Симеон-стовпник та інші святі. Здатність на кілька годин підняти з могили, щоб попросити вкластися якнайзручніше, мав і наш Марко Печерський. Усе то за Божим велінням. Іншої, протилежної природи — оживлення мертвої плоті, що принесла нечисть. Але не будемо про гріховну природу мерзоти… — єлейні напівзаплющені очі архімандрита нервово сіпнулися.

Тюрина пересмикнуло. Зловив себе на тому, що відвик од відвертого використання образливого слова на адресу нечисті. У відділку поліції панувала відносна толерантність. Принаймні при ньому образ не вживали.

А от члени собору не забарилися продемонструвати своє ставлення до людиноподібних. На фразі про «гріховну природу мерзоти» благочинний закотив очі та притулив надушену хустинку до носа, еклезіарх зайшовся тріскучим сухотним кашлем, келар з огидою стис повні губи, секретар демонстративно струснув кадилом перед обличчям Тюрина, ніби це могло полегшити перебування архієреїв у одній кімнаті з відживленим. Здавалося, тільки його чин підполковника поліції утримував архієреїв од відвертих образ.

У загальному пожвавленні Олександр Петрович устиг зловити рух тіні у прочиненій кімнатці за спиною намісника Лаври. Майнув формений кашкет двоголовців і суворий профіль з тарганячими вусиками. «Мабуть, і правду кажуть, що Голубєв тут частий гість», — подумав сищик.

— Хай там як, своїми ногами пішов з могили а чи злою волею іншого, хочемо знати, що сталося з тілом брата нашого! — голос намісника потоншав: він побачив, куди дивиться Тюрин, і демонстративно причинив двері.

— З того, що ви запросили мене, — Тюрин обвів святих отців важким поглядом і зробив єдино можливе припущення, — виходить, що вже маєте на прикметі підозрюваних. І це хтось із людиноподібних? Але, наскільки мені відомо, жити у Лаврських монастирях дозволяється лише людям, чи не так?

У кімнаті запанувало мовчання. Благочинний утупився у стіну, келар знову дістав яблуко, еклезіарх засовався на стільці, економ розвернувся до настоятеля, готуючись ловити кожне слово.

— Не так, — просипів архімандрит, у два слова вклавши все своє ставлення до цього обурливого факту. — Теофіл був ченцем у Дальньому монастирі.

Кожен у келії вибухнув власним незадоволеним зойком, ніби перед ними вивалили віз гнилої капусти.

— Ми не любимо про це говорити, але це єдиний монастир у Лаврі, — здушеним голосом уточнив еклезіарх, — де дозволено жити нечисті.

II

Не дивно, що Тюрин про нього не чув. Дальній монастир був більмом на оці у церковного керівництва. Заснований тисячу років тому, ще до Великої війни Змія, продовжував існувати попри всі намагання його зачинити.

Вже кілька десятиліть за обитель боровся її настоятель. «Теж з мерзоти», — печально зітхнув келар. І цього разу скривився лише намісник. Інші святі отці поквапилися сховати очі. «Мабуть, добрий священик, — подумав відживлений. — Але так чи так, зникнення мощів — чудовий шанс для нового настоятеля нарешті розібратися з Дальнім. Можливо, і зачинити від гріха подалі».

— Раді вітати тебе, брате…?

Тюрин уже кілька хвилин очікував біля каштана на центральній алеї і не зразу зрозумів, звідки лунає голос. Навкруги нікого не було. Нарешті здогадався й опустив голову. Перед ним стояв опецькуватий гмур з темним, немов дуже засмаглим, обличчям.

— Палладій, настоятель Дальнього, — назвався чернець.

Сищик здивовано кліпнув. У «Класифікації видів» Беллінг писав, що гмури люто боронять прадавню віру в темних підземних богів. Досі Тюрин не чув про випадки їхнього переходу в іншу віру.

— Олександр, — у відповідь назвався Тюрин.

Палладій поважно кивнув і жестом наказав прямувати за ним.

Поява людиноподібних у рясах на центральній алеї Лаври викликала зацікавлення. Послушники завмирали з роззявленими ротами. Статечні ченці, що насолоджувалися останніми погідними днями у палісадниках, супили брови. Заїжджий селянин з в’язанкою дров сторожко перехрестився.