Леся Українка. Книги Сивілли

_{Лариса Косач (Леся Українка) і Сергій Мержинський у колі Лесиних родичів. Гадяч, хутір Зелений Гай, 8 липня 1898 року}

Нове випробування приносить 1901 рік. У січні Леся Українка їде доглядати за хворим Мержинським, позаяк стан його різко погіршується, і впродовж двох місяців вона перебуває коло нього, аж до смерті Сергія 16 березня 1901 року. «З моїм другом дуже зле і він вже сам не вірить, щоб міг видужати. <…> Каже, що любить в мені спокій і силу волі, через те я при ньому спокійна і сильна і навіть ніколи не зітхаю, инакше він би за мене боявся, а тепер вірить, що я все витримати можу. Я не зруйную йому сеї віри в його остатнього друга», — повідомляє вона Кобилянській [95, с. 234]. «Коли подумаю тілько, що я такого друга маю втратити!..» — у розпачі пише вона [95, с. 234].

Після смерті Мержинського повертається додому знесиленою, із загостренням істерії й розладнаними нервами. Вона мріє про втечу — поїздку в гори. Їй потрібні спокій і розуміння, а ще — спілкування зі спорідненою «душею». Так навесні 1901 року народжується ідея поїздки в зелені гори до Ольги Кобилянської — «дорогої товаришки», як називає її в листах. «Хвороби жадної не маю, та голова на плечах наче не моя, не слухають мене руки і дуже неохоче беруться до роботи. Нічого мені не хочеться, нічого мені не треба, я примушую себе хотіти і вмовляю, ніби те чи инше потрібне мені», — зізнається вона подрузі [95, с. 240]. «Мені тут у п. Ольги дуже добре, і не чужо, і дуже спокійно. Думаю, що верну до дому настільки нормальною, наскілько се взагалі для мене можливо», — напише вона вже з Буковини [95, с. 253]. Оселя Кобилянської стане для неї «санаторією на Новім світі», у якій веде життя «таке буржуазно-регулярне, як стара німка» [95, с. 269].

Життя й уява Лесі Українки дедалі більше пов’язується з кураціями й санаторіями. У листах вона подає чимало подробиць, що дозволяють уявити умови її курортного існування. Згадуючи про санаторійну «тугу» в «Чукурларі» під Ялтою, вона визнає, що за границі «колонії» не виходить [94, с. 449]. Пізніше знаходить свої принади в тому, що санаторій і курорт дарують несподівані знайомства й зустрічі, а ще збирають міжнародну публіку: людей різних національностей, релігій і мов. Вона цінує, що санаторії як культурне середовище толерують знання мов, а «кожна санаторія, чи навіть пансіон є — вавилонська вежа в мініатюрі» [96, с. 459]. Описує досить конкретно й облаштування курортів та особливо цінує, коли ті не мають «санаторського» вигляду. Так, у Гелуані вона мешкає у віллі «Континенталь», їй імпонує цей пансіон, де «живуть люде все більше на нирки хворі, отже на вид здорові, а дехто й зовсім таки здоровий, тримаються досить по товариськи, їдять за table d’hote[17], увечері збіраються в салоні, грають, бавляться, балакають. У всякім разі, нема того “одиночного заключенія”, що бувало на Лимані», — констатує вона [96, с. 455].

І все ж навіть у добре облаштованих санаторіях вона б не хотіла зупинятися. «Санаторій не терплю», — зізнавалася [95, с. 358]. Зиму 1901–1902 року Леся Українка провела на віллі «Наталія» в Сан-Ремо в колі далеких родичів по батьковій лінії та почувалася щасливою від того, що не мала типового курортного середовища. «Живу не в отелі, не в санаторії і не в чужій обстановці, а разом з тим тут життя по курортному впорядковане ради хворого господаря», — констатує вона [95, с. 356]. Відвідуючи знайомих у санаторії, прикро вражена «тими ґалереями з лежачими людьми в сухотах» [95, с. 356], «бо то гірше клініки» — «куди там! берлінська клініка далеко не пригнічує настрою так, як та санаторія» [95, с. 358]. На санремівському курорті для хворих на сухоти їй, активній і звиклій усе життя боротися з недугами, особливо не імпонує штучно створюваний курортний клімат, що спрямований на консервування хвороби. «Тут як полягають люде всі в тій “Liegehalle” то всі чогось конаючими здаються, навіть хто в дійсності не дуже слабий. Я б не мала ясної хвилини, якби там жила», — коментує вона своє перебування в Сан-Ремо взимку 1901–1902 року [95, с. 358]. Курорт визначає стиль життя: живеться «середнє», визнає вона, як у раю в Котляревського: «Не холодно й не душно, не весело й не скушно». Іншим разом вона писала Кобилянській: «Живу головно сонцем, морем, та ще листами», а загалом «життя моє тут райськи-монотонне» [95, с. 398].

_{На відкритті пам’ятника Івану Котляревському. Полтава, 1903 рік. Зліва направо: Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник, Олена Пчілка, Лариса Косач, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Володимир Самійленко}