Леся Українка. Книги Сивілли

Було б, однак, перебільшенням говорити, що Леся Українка не любить міста. Щоразу, потрапляючи до, скажімо, Києва, Відня чи Берліна, вона із задоволенням поринає у вир міського життя: відвідує музеї, театри, зустрічається з друзями, включається в політичні й культурні дискусії. Так стається, що з європейським містом вона знайомиться завдяки операціям, і загалом міське життя виступає для неї паралельним світом, що існує поряд із перебуванням на курорті. Скажімо, потрапивши до Відня 1891 року, приглядається уважно до міського ладу, багато пише рідним і знайомим про життя в цій європейській столиці, ділиться враженнями про свої відчуття в одному з центрів модерної європейської культури. «Ми живемо в старій дуже гарній частині міста, недал[ек]о від нас починається Burg (царські будови і парк), там же Burgtheater, недалеко Rathaus (Ратуша) Parliament, все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно дивиться. І коли ті люде успіли стілько всього понаставляти!» [94, с. 117]. «Та вже такого роскішного міста як Відень може і в світі нема», а була б здорова, «то тілько б і робила, що по Відні роздивлялась», — зізнається братові Михайлу [94, с. 118].

А вісім років по тому, очікуючи на операцію в Німеччині, вона ділиться враженнями про Берлін, зрозуміло, порівнюючи його з Києвом і Віднем: «Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого» [95, с. 99]. Лесю Українку цікавить обшир міста. Властиво, вона говорить про три міські простори Берліна — «підземний, наземний і надземний». Під землею — ціла сітка труб та електричних дротів живе своїм нічним життям, а духи підземні, немов карлики, провадять таємну розмову. До надземного міста вона зараховує естакади, якими рухаються поїзди, а в наземному її вражає безліч крамниць на перших поверхах. «Тут так багато нового, чудного, починаючи від дрібниць комфорта до грандіозних спорудженнів», — визнає вона [95, с. 99].

І все ж насправді в її житті «місто» як топос і середовище протиставляється «курорту». Обидва культурні топоси — і місто, і курорт — є особливо важливими для літератури модернізму. Леся уважно занотовує враження від перебування в містах: її цікавить антропологія міста, його структура й психологія, — проте через обставини й стан здоров’я найзвіданішим для неї є курорт. До того ж місто загостює хворобу й тілесно, і психічно.

Психоз міського життя, стан здоров’я Лесі Українки й самостійне життя дівчат закономірно викликають занепокоєння рідних. Олена Пчілка дуже турбується побутом і станом Лариси та Ольги в Києві, ображається на те, що доньки рідко пишуть, і, звичайно, хоче їх контролювати. Материнська турбота та істерики отруюють побутування сестрам. «Мама якось чудно відноситься до нашого життя тут <…>», — повідомляє Леся Українка дядькові [94, с. 274]. Між тим стан здоров’я не тішить, і вона змушена в цьому зізнатися батькам.

Наприкінці літа 1896 року знову повертаються болі в нозі. Лікарі рекомендують упорскування йодоформу — на той час нововідкритий спосіб лікування туберкульозу, який насправді ніякого лікувального ефекту не давав. Цю процедуру дівчина зносить важко, кілька днів хворіє після кожного введення, а одного разу, коли їй помилково ввели потрійну дозу від звичайної, як писала сама, «думала, що здурію, та і певно здуріла б, як би не морфій» [94, с. 424]. Краще пролежати в лікарні довше, ніж удаватися до таких експериментів, «від яких рискуєш зробитись морфіністкою» [94, с. 426]. І життя в Києві, і йодолікування лише загострюють нервове виснаження. «Мої нерви починають виходити з повіновенія, так що недавно довели мене до припадка безпамятства з бредом», — зізнається вона [94, с. 427]. У її лексиконі з’являються слова «істерія» та «інвалід».

Леся Українка стає типовим неврастеніком fin de siècle. До захворювання туберкульозом додається невроз. Нервові напади тривають узимку й навесні 1898 року. Вона має «дрож до судорог і до розтяження правої руки, але до безпамьятства і бреду діло не дійшло» [95, с. 22], вживає бром, миш’як, лікується гідропатією. Так перетворюється, як сама зізнається, на «інтересний об’єкт» для лікарів. Знову їде до Ялти, де доктор Дерижанов діагностує істерію. «П[ан] Деріжанов, що дуже наглядав за мною увесь час, прийшов до переконання, що се у мене істерія, не grande hysterie звичайно, але все таки така, що слід звернуть увагу <…>» [95, с. 28], — повідомляє вона матері. Раніше всю увагу лікарі звертали на туберкульоз, а на нерви геть не зважали. Однак нервові напади й запаморочення дівчина мала ще з чотирнадцяти років, тепер же нерви розшарпані, зокрема київським життям і безперервними хворобами, тож коли досі не звертала на них уваги, то «не дивно, що й вони на мене не звертають уваги, а танцюють собі, коли хочеться» [95, с. 52].