Леся Українка. Книги Сивілли

Так іронізує дев’ятнадцятилітня Леся Українка над своїм «безнадійно-надійним віршем». Але відбувається щось значно серйозніше: вона формулює своє кредо, виходячи на шлях війни з хворобою і водночас на шлях творчості, своє contra spem spero[13]. У травні 1890 року, а саме в Зелену неділю, «прив’язана за ногу», вона вітає брата: «Воскресла!» («Resurrexi!»). І в цьому ж листі повідомляє, що «знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” до гори!», і наводить слова «нового безнадійно-надійного вірша»:

Я на гору круту кремьяную
Буду камінь важенький здіймать,
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму роспач тяжкий, —
Може сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий [94, с. 99].

«Як ти гадаєш, чі підійметься? — запитує вона брата й сама відповідає: — Гей, навряд — не такий то камінь!..» [94, с. 100]. Усе це — у передчутті операції, бо двомісячне лежання в «липких кайданах» виявилося марним. Порятунку від хвороби вирішують шукати за кордоном, плануючи їхати на початку 1891 року до Відня, і Леся Українка радіє, що побачить Європу: «Потішаюся тим, що Європу зобачу», вирвавшись з напів-Азії, як називає вона Україну. Напів-Азією Драгоманов називає Болгарію, а слідом за ним племінниця поширює цю характеристику і на рідний край. Її манить мандрівка: подумки вона їде до Софії побачитися з дядьком і зізнається, що тепер так «розволочилась» різними поїздками, що їй ніде не видається далеко. Справді, хвороба, окрім творчості, наділила її подорожами й мандрами. Так з’являється ще один локус на її шляху — європейський. Із Відня вона пише Драгоманову: «Сидячи тут, поки робиться моє діло, розглядаюсь я собі на тую “Європу” та європейців» [94, с. 125]. А братові зізнається, що «ніколи і нігде я не почувала так доткливо, як тяжко носити кайдани, і як дуже ярмо намулило мені шию» в рідному краю [94, с. 110].

До Відня їде, щоб тамтешні хірурги зробили операцію, однак професор Теодор Більрот (1829–1884), оглянувши пацієнтку, говорить, що потреби такої немає, бо запалення приглушене, і рекомендує натомість гіпсовий бандаж на місяць, а далі мало не на цілий рік — носіння спеціального апарата на ногу. Леся Українка розчарована, бо сподівалася, що її митарства з хворою ногою завершаться разом із операцією, але знову передчуває «липкі кайдани». Їй виготовляють апарат, вона досить довго привчається до нього, визнає, що в ньому ходити легше, бо нога не так болить і не потрібно «милиці волочити», але апарат важкий, у ньому багато сталі, й під час ходіння дівчина дуже втомлюється. І все ж «маю надію, що таки подоріж до Відня не надаремно була зроблена і таки щось буде з того всього», — втішає вона себе [94, с. 125].

Після Відня і європейської поїздки вона вже знає, що треба виходити за межі поезії — у ній «тісно робиться». Лірика, короткі вірші-рефлексії та зізнання були її жанром ще минулого року, коли лежала вдома, у Колодяжному, на витяжці. Тоді лірична поезія була інтимним другом, якому могла звірятися. Вона вже пізнала смак перекладання: збірка перекладів Гайнріха Гайне, підготовлена спільно з Максимом Славинським, готова до друку й вийде у Львові 1892 року; тепер Леся Українка мріє про переклад «Діалогів» Леопарді. Однак на якийсь час їй хочеться покинути перекладати. «Нехай но ще дещо своє покінчу, а то так бідне поневіряється» [94, с. 107], — звірялася Драгоманову. За один рік вона подорослішала й змінилася, а головне — визріла разом із новими жанрами. Поки що це проза: письменниця береться за «курортний» жанр і працює над оповіданням «Жаль». Далі буде драматургія й народиться її перша драма — «Блакитна троянда».

«Інші місця»: санаторій і курорт

Десь у чотирнадцятилітньому віці розпочинається великий «санаторійний» сезон Лесі Українки, який розтягнувся в часі аж до її смерті 1913 року. Влітку 1885-го вона їде до Друскінінкаю, що в сучасній Литві, а влітку 1888-го відбуває в першу подорож до Чорного моря, де лікується в Саках грязьовими ваннами, позаяк після витягування все ще ходить на милицях. Наступного року їде лікуватися купелями на Хаджибейський лиман біля Одеси, нарікає, що там страшна спека («Тропіки переїхали на Лиман»), але із захватом говорить про купання, кавуни, дині й виноград на тамтешньому ринку. Вона пізнає нудоту курортного лікування («Всюди панують матросскії костюми, віяла, зонтики, содова вода і морожене»), іронічно дає звіт про своє життя: «Я тут живу благополучно: ніхто мені нічого не вкрав, ніхто мене не зарізав, я не простудилась і грекоси мене не обіжають. Хату завжди замикаю і замок приходиться добре» [94, с. 63].