Леся Українка. Книги Сивілли

Так розпочинається «та мука, хвороба ноги, що тяглася мало не 15 років, що не раз клала Лесю до постелі жорсткими болями, або “липкими кайданами”», про яку пише сестра Ольга [55, с. 60]. Хвороба прикувала до ліжка та привчила до самотності, тож чи не єдиним задоволенням стає читання: вона «лежала чи напівлежала і читала, читала без кінця» [55, с. 64]. Пізніше брат Михайло змайструє маленький столик, за яким вона зможе писати сидячи, і портативну дошку, яку можна було возити з собою і за якою зручно писати, напівлежачи у фотелі.

Власне вже в той час, будучи п’ятнадцятилітньою дівчиною, Леся Українка по-справжньому травмована хворобою. Якщо раніше всі болі й недуги здавалися минущими, то ця довга й «липка» історія з «подлою ногою» сприймається значно драматичніше й глибше. Вона травмує фізично, тілесно й духовно, унеможливлюючи спілкування з однолітками й родиною, замикаючи в келію одинокості. «Школа хвороби» формує значною мірою характер і, здається, народжує оту «зневагу до смерті», яка стане визначальною для самосвідомості письменниці.

Батько особливо відчуває цю переломну ситуацію. «Леся нещасна дівчинка, — пише він у лютому 1886 року до Драгоманових, — Вона вже заввишки з маму, тільки зовсім тоненька та кволенька» [55, с. 61]. Він бідкається, що «київські аж три хірургічні знаменитості рішуче вимагають привезти хвору до Києва, щоб там її оперувати, інакше пропаде нога та й сама Леся захворіє на сухоти» [55, с. 61]. Однак навіть говорити їй не можна про те, що загрожує небезпечна операція, «бо вона без сліз і слухати не може про хірургів <…>» [55, с. 64]. Петро Антонович проникливо розуміє стан доньки й першим пов’язує між собою її таланти й хворобу. Причому, хоч як це парадоксально, він розуміє їхній рокований зв’язок. «Прикро навіть думати за такого стану про Лесині здібності та таланти. Може, й стануть у пригоді їй покаліченій» [55, с. 64]. Та й сама Леся Українка відчуває якусь фатальність, що прирікає її до «рослинного існування». Через якісь два роки в листі до Драгоманова, — а листування з дядьком розпочинається саме у важкий для неї час, — вона зізнається, що «всі мені толкують, що я повинна жити ростинним життям, я стараюсь, але все не можу зовсім обернутись в ростину» [94, с. 53].

Леся Українка намагається перетворити «рослинне існування» на інтелектуальне, і не випадково, що погляд сімнадцятилітньої дівчини обертається в цей момент до Михайла Драгоманова. Її листи до дядька дуже відверті й навіть інтимні. Здається, у цей час вона ні до кого не пише так відверто; схожим стане пізніше хіба її листування з сестрою Ольгою та Ольгою Кобилянською. Вона ніби народжується заново, прозріває й відкриває саму себе, відрекомендовуючись Драгоманову: «Я знаю, що Ви мене не забули, хоч я може й не така тепер, якою Ви мене пам’ятаєте, я попробую сама себе списати. Я лицем і подобою здається мало змінилась, хіба що не така дуже біла як була, характер мій, я й сама це бачу, якийсь скритний, хоч мені й самій це не подобається, <…> я по правді сказавши й тепер трохи дивуюсь що мені так легко пишеться до Вас, Ви своїм листом якось привернули мене до себе ще більше ніж перше, бо перше я таки трохи боялась писать до Вас, а тепер я бачу, що з мене б не посміялись, як би я що й не дуже то дотепно написала <…>» [94, с. 56]. Дівчина звіряється, як близькій людині, у своїх уподобаннях, соромиться, що не має достатніх знань. Усе могло розвиватися досить традиційно: вона писала б вірші, мати б редагувала й допомагала їх друкувати, як це робила раніше, вводячи її в літературу. І Леся Українка могла б стати «нормальною» українською письменницею. Однак хвороба «працювала» на те, щоб створити з неї «інакшу», «ненормальну» особистість.

Після хворої руки постає загроза нової операції, тепер уже на нозі, однак у лютому 1890 року на консультації в Києві хірурги (той самий Рінек і Олександр Павловський) радять знову зробити витяжку та «випалювання» (коагуляцію) хворого суглоба. Дівчина пристає на все, але вже свідома того, що ходити нормально вона ніколи не зможе. «Подла нога» ніколи не буде здоровою й такою, як у людей, — вона лишається пошкодженою на все життя, «в ній є укорочення і хронічний вивих». Леся Українка кульгатиме, ходитиме з паличкою.

А поки що вісім тижнів вона проводить у ліжку, «прив’язана за ногу», як сама іронізує. Хоча лежить вона вдома, у Колодяжному, і це значно краще, ніж перебування в клініці. Однак нерухомість їй дошкуляє і в посланні до брата дівчина зізнається, що:

В лихім гуморі муза,
Так само як і я, —
Привьязана за ногу
Фантазія моя.
Ба, щож робить! Не всім же
На світі вольним буть,
Століття люде бьються,
Щоб воленьки здобуть!..
Колиж «принципіяльно»
Питання розібрать,
То вийде, що не варто
Над ним і сумовать [94, с. 95].