Леся Українка. Книги Сивілли

Можна багато говорити про феномен клініки, її роль в історії медицини та вплив лікарні й лікаря на пацієнта. Мішель Фуко присвячує ціле дослідження розвитку самого поняття «хвороба» в нові часи, пов’язуючи її не лише з прикметами чи особливостями діагностування, але й становленням колективного знання та інституціоналізацією у формі клініки й феномену «лікарського погляду». Особливо важливим для розуміння хвороби є ставлення до «здоров’я» й «норми». Фуко стверджує, що до кінця XVIII століття медицина переважно спирається на «здоров’я», себто увагу приділяють передусім здоровому функціонуванню організму й пошуку відхилень. Такі відхилення стосуються браку сили, втрати рідини тощо, а лікування сприймають як можливість вирівняти брак і виправити відхилення. Медицина XIX століття, навпаки, організовується навколо «норми», а не «здоров’я», тобто орієнтується на тип функціонування органічної структури, якою є людський організм. Значну роль відіграє зародження «погляду лікаря», адже «медичний погляд спрямований лише на простір, заповнений формами поєднання органів», себто хвороба стає способом сприйняття тіла, підвладного смерті. Хворобу, яку раніше сприймали як річ протиприродну, врешті-решт побачили крізь призму смертності. Відтак вона стає «без залишку відкритою ефективному розтину мовою і поглядом» лікаря [108, с. 293].

Виникнення клініки означало значний поступ в освоєнні хвороби як такої та подоланні її стигматизації. Первісно це були богадільні, які правили скоріше за засоби громадської гігієни, адже туди привозили найбідніших, нужденних хворих, тих, кого підбирали на вулиці й кому рідні не могли забезпечити домашній догляд і лікування. Однак поступово вони перетворилися на заклади, де людина стала захищена від недоброчесної практики знахарів. Там збирається й акумулюється колективний досвід лікування, дотримується захист одних хворих від інших. І все ж таки клініка має свою ауру та зберігає свою виняткову функцію ізолятора.

Лариса Косач, висмикнута з родини, з дому, поставлена безпосередньо перед об’єктивізуючим поглядом лікаря й студентів, яким її показують після операції в університетській клініці, почувається дуже некомфортно. Атмосфера лікарні, де їй довелося провести цілий місяць після операції на руці, особливо болісна для неї. Адже клініка має ще одну ознаку: вона дотична до явища смерті. Клініка дає інакше сприйняття людини, ставить її на межі здоров’я і тління, перетворює на об’єкт. Пізніше, 1899 року, після ще однієї операції, цього разу берлінської, Леся писатиме Михайлові Павликові, що у клініці вона почувається «не літератором і навіть не людиною, а хірургічно-ортопедичним маннек[е]ном» [95, с. 141]. Така природа клініки й «медичного погляду». Пізнання життя невідлучне від пізнання людської смертності. Лікар і є тією інституцією, якому відкрите це знання. Погляд лікаря, уважний і неупереджений, спрямований на те, щоб охопити все тіло, «розчленувати» живу індивідуальну плоть, «проникнути» всередину, помітити симптоми хвороби й усунути їх. Особливо це стосується лікаря-хірурга, який усередину людини проникає буквально й бачить живе тіло об’єктом для оперативного втручання.

Саме таке клінічне ставлення болісно вражає дівчину. У Лесі Українки загалом особливо загострене відчуття того об’єктивізуючого ставлення до хворого, яким володіє лікар і культивує лікарня. Траплялися і винятки. Так, згадуючи про доктора Дерижанова, який лікував її в Ялті 1898 року, вона зізнавалася, що, хоча він сам часто говорив, мовляв, «лікарь мусить, професіонально, “безчувственно” відноситись до своїх слабих, але у нього самого се тілько теорія, а на практиці, колиб всі лікарі так відносились до своїх слабих, як він до мене, в той час, як я була слаба, то епітет “друзья человѣчества” ніколи не бренів би іронічно…» [95, с. 27]. Професійну недбалість і «ремісницьку неуважність» лікарів дівчина помічала не раз, та й сама бувала жертвою недоглядів і помилок (масажу, помилкового впорскування трикратної дози йодину тощо). Тож визнаючи, що «лікарський нагляд таки потрібний і при ліченні дома», вона не сприймала «нагляд з ремісницьким відношенням» та особливо цінувала тих лікарів, які «бувають ліберальнішими і більше вважають на всякі “самочувствія” та на обережність хворих» [96, с. 102].