Леся Українка. Книги Сивілли

Збереглося не так багато листів батька до Лесі Українки, однак вони справді надзвичайно добрі й турботливі. Особлива батькова увага пов’язана зі здоров’ям доньки. Він підтримує її матеріально, піклується про нормальне харчування в поїздках і на курорті, не без гордості й дози доброї іронії називає «великою писателькою». Влітку 1889 року в листі до доньки в Одесу, де вона лікується на Хаджибейському лимані грязьовими ваннами й купаннями, Петро Антонович турботливо пише: «От продовольствие устраивай себе получше и на это денег не жалей, в соленой ванне, хорошей еде, сухом воздухе — вся твоя поправка![5] Про неї ж ми всі більше усего дбаємо і бога благаємо. Скуку выкинь за борт» [61, с. 46]. Уже хворим батько приїздить восени 1908 року до Ялти, щоб побачитися з донькою та її чоловіком Климентом Квіткою. У квітні 1909 року його не стало. Ольга коментувала цей факт дуже зворушливо в листі до сестри: «Я теж рада, що папа таки поїхав до тебе в Ялту і ти бачила його. Він теж був дуже задоволений з того, що бачився з тобою» [61, с. 103].

_{Петро Антонович Косач, батько Лариси Косач (Лесі Українки). Київ, 1868 року}

Історія малої Лариси, однак, зовсім не означає, що мати забувала про неї чи не любила її. «Провина», на якій наголошує сестра-біограф, радше ґрунтується на несвідомих почуттях. Для матері первісток-син красивий, розумний, інтересний, розвинений, а Лариса здається не яскравою, не показною. В «Хронології…» навіть зринає слово «дурна» [55, с. 40]. Це слово, як зауважує Косач-Кривинюк, «в материних устах особливо ранило маленьку Лесю», позаяк вона матір «попросту обожнювала в дитинстві, вважаючи за ідеал у всьому, та якої хороша думка про неї була така Лесі дорога, а погана — така болюча» [55, с. 40].

І все ж дівчинка не обділена любов’ю, зокрема й материнською. Ранні роки її життя щасливі й безпечні: вона здорова, хоча й тендітна, рухлива, весела, любить танцювати, навчається плавати. Її звягельське дитяче життя «ще незатьмарене» нічим [55, с. 42]. Олена Пчілка постійно піклується про дітей, у листі до матері в Гадяч вона не раз бідкається: «Ах беда с детьми! Сколько с ними забот и тревоги, я просто дрожу за них»[6] [59, с. 45]. А інформуючи матір про навчання дітей (Лариси й Михайла), вона коментує, що «науки же Леся проходит все, что и Миша; греческий и латинский языки даже лучше понимает, чем Миша[7]. От, но вже “письменна та друкована буде”» [59, с. 19].

Зрештою, питання про материну «провину» має не лише персональний зміст і не вичерпується материнською ревністю. Воно торкається й ролі та становища жінки-матері в тогочасному суспільстві, з одного боку, і ставлення до дітей — з другого. В умовах неконтрольованого й інтенсивного дітонародження жінка в патріархальному соціумі змушена народжувати часто й не завжди спроможна повноцінно відновити свій організм для кожної вагітності. Звичайно, це стосувалося передусім соціальних низів: багатодітних селянських родин, міської бідноти. Однак відсутність раціонального планування щодо дітонародження характеризувала й життя дворян. У родині Косачів було шестеро дітей. Первісток Михайло народився в липні 1869 року, коли Ользі Петрівні було 20 років. Через півтора року, 1871-го, з’явилася Лариса, 1877 року — Ольга, 1882 року — Оксана. Микола народився 1884 року, а Ізидора — 1888 року, коли Лариса мала вже 17 років. Про те, що Олена Пчілка досить тяжко відхворіла після народження останньої дитини, свідчить Лариса Косач у листуванні з родиною Драгоманова.

Не варто занадто ідеалізувати й ставлення до дітей на ті часи в сім’ях. Оскільки родини зазвичай були багатодітні, а жінки народжували впродовж усього репродуктивного періоду, втрата дитини сприймалася по-іншому, ніж у сучасному, модерному світі. Велика дитяча смертність була спричинена насамперед зовнішніми умовами: браком гігієни, зокрема у великих містах, рівнем медицини та стигматизацією хворих у традиційному суспільстві. Хвороба значно зменшувала можливості для виживання в дитячому віці. Це стосувалося не лише бідних родин, але й заможних.