Леся Українка. Книги Сивілли

Психологічно й інтелектуально погляди на дитинство й дитячу смертність у другій половині XIX століття формуються не без впливу дарвінівських уявлень про природний відбір. Хвороба й дитяча слабкість сприймаються при цьому як такі, що не вписуються в уявлення про «нормальність» і не сприяють біологічному виживанню. Схожі думки зринають навіть у родині Косачів. Отож, коли Олена Пчілка довідується, що Петро, син Івана Франка, нездужає не на сухоти, як гадалося, а має «англійську слабість», себто епілепсію, вона у вересні 1891 року, тобто тоді, коли Ларисі вже близько двадцяти років, висловлюється досить жорстко про право на життя «здорових» дітей і «недолугих» дітей. Рідна донька також опиняється в категорії «недолугих». «Отже, по-моєму, не велику прислугу роблять надто недолугим дітям, коли, так сказавши, силою затримують їх при житті, — звертається вона до Франка, — принаймні я, дивлячись на Лесю, не раз і не два виноватила себе, що виратувала її, коли вона дуже слабувала на першому році життя. О, моральні слабості! Чи ж смерть не була б кращою долею, ніж теперішнє єї життя, котре і у неї, і у всіх найприхильніших до неї людей будить тільки тяжкий жаль. Ну, але що про се говорить! Як я, так Ви не зможемо чинити по холодному розумові спартанців — свідомо прикінчувати життя недолугій дитині. Дай Боже, однак, щоб Ви зі своїми помічними заходами коло бідолашного Петруся були щасливіші, ніж я коло Лесі!» [59, с. 81–82].

Історія недуги Лариси Косач є не лише персональною історією, але й кидає світло на рівень тогочасної медицини, способи лікування, ставлення до хворих тощо. Розпочинається вона після застуди на Водохреще, коли заболіла права нога, причому болі були такі сильні, що вона, досить витривала дівчинка, не могла стримати сліз. Лікарі постановили, що це гострий ревматизм. Її лікують ваннами й мазями, це триває досить довго, лише десь на кінець вересня болі минають, проте дівчинка почувається ослаблою. Хоча з ногою поліпшало, у жовтні 1882 року з’являються пухлина на лівій руці й біль, який заважає музикувати. Її знову лікують від ревматизму. У цей час, за словами батька, вона перетворюється на біляву, бліденьку, «тонесеньку та довгеньку дівчинку, що починала відпускати собі косу» [55, с. 45–46].

У листі до матері з Києва Олена Пчілка повідомляє, що всі діти здорові, окрім доньки. «Леся со своими ревматизмами! Так досадно — теперь у нее все-таки болит рука. Распухла вся кисть»[8], — жаліється жінка [59, с. 18]. Лікують Лесю в Києві «у самого тут известного доктора Афанасьева[9]» [59, с. 18], який приписав мазі й заспокоїв, що пухлина скоро мине. У січні 1883 року лікарі вже діагностують золотуху («говорят, что и опухоль руки — золотушная»[10], — пише Олена Пчілка [59, с. 21]).

Перебуваючи влітку того ж року на Полтавщині, дівчинка все ще має опухлу руку, що стримує її від участі в розвагах, мандрах і плаванні Пслом. Рука болить, а пухлина росте. Зрештою, земський лікар Борткевич — «хороший лікар і симпатична людина», як відгукується по нього Ольга, — котрий не раз рятував родину Косачів у Гадячі, ставить діагноз «туберкульоз кісток», або, як називає мати, «костоеда» [59, с. 23], і радить негайно зробити операцію. Ця порада зрештою врятувала руку. Олена Пчілка писала рідним: «Говорят, что если б еще промедлить, то пропала бы рука»[11] [59, с. 23].

З огляду на літній період відпусток, хірургічне втручання призначають аж на осінь. У жовтні 1883 року в університетській клініці професор Олександр Рінек (1837–1916) робить операцію: видаляє дві кісточки у хворій руці. Він обнадіює, що в такому молодому віці проблем особливих не буде й рука відновиться досить скоро. Оперували під хлороформом. Донька писала матері: «І кумедно було якось од хлорофому: усе я чула, що коло мене говорили, а болісти не чула, і як руку чикали не запримітила. Прокинулась — голова крутиться, — і клініка і усе, мов мені приснилося, — а студенти несуть мене до кроваті» [94, с. 44]. Вона перенесла операцію й перебування в лікарні досить складно, тому все життя з прикрістю згадувала грубість хірурга, який немилосердно обмацував хвору руку, а також не зносила запаху хлороформу. Було ще щось таке, що породило її неприязнь до постаті лікаря. Назвімо це «медичний погляд».