Леся Українка. Книги Сивілли

Хвороба письменниці не лише задокументована у фактах, свідченнях і листах, але перетворилася на міф. У родині часто згадували, як свідчить Ольга Косач-Кривинюк, молодша сестра Лесі Українки, «те “нещасливе” 13-те» — день народження за старим стилем, «коли сама Леся чи хтось інший говорив про те, яка вона невдачлива» [55, с. 26]. У «Хронології життя і творчости» Косач-Кривинюк зібрала й прокоментувала численні факти, листи, спогади, пов’язані з життям і творчістю сестри, ставши її відданим хронографом і біографом. Однак, як і кожна біографія, ця «Хронологія…» несе в собі ознаки міфологізацїї. Зокрема в ній сформульований міф про фатум, що визначив долю Лесі Українки, включно з її хворобою. Серед таких фатальних прикмет згадується не лише дата народження, але й історія про материну «провину». Зокрема йдеться про те, що, коли народилася Лариса, «мати наша заслабла на тяжку анемію і мусіла серйозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей (синові Михайлові було 1½ роки), а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла», тож довелося «годувати Лесю штучно» [55, с. 885]. Так розпочинається спроба розшифрувати недугу Лесі Українки, удаючись до різних домислів.

Хоча загальноприйнятою версією початку захворювання вважається застуда на Водохреще, говориться, що хворобу, імовірно, міг спричинити збудник туберкульозу — Mycobacterium tuberculosis (паличка Коха), котрий міг потрапити до організму дитини при штучному годуванні разом із коров’ячим молоком. Це могло статися в зовсім ранньому віці, зауважує, наприклад, Олександр Кіцера, який досліджував історію хвороби та подав інформацію мало не про всіх лікарів, у яких письменниця лікувалася впродовж життя, оскільки «збудники могли потрапити до організму Лесі через травні шляхи», тобто «через вживання продуктів від хворих на туберкульоз тварин» [48, с. 453]. Інфекція могла тліти й визрівати досить довго в дитячому організмі, твердить він, та проявити себе внаслідок певного патогенного чинника, що ним могла стати сильна застуда.

У «Хронології…» Ольга Косач-Кривинюк також закладає міф про «небажану дитину», стверджуючи, що через слабкість дружини турботи про новонароджену дівчинку взяв на себе батько Петро Антонович Косач. За нею також певний час доглядали бабуся й тітка, Олександра Косач, позаяк десь через пів року після пологів мати змушена поїхати за кордон лікуватися від анемії. Відтак, як зауважувала пізніше сестра, лише дякуючи «батьковому пильному догляданню та виконуванню всіх лікарських приписів вдалося затримати Лесю при житті» [55, с. 40].

_{Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка), мати Лариси Косач (Лесі Українки). Київ, 1867 рік}

Загалом сім’я й родичі відіграють надзвичайно велику роль у житті Лесі Українки. Вони впливають на її смаки, цінності, а духовна атмосфера, у якій виростає змалечку, дарує багато приємних моментів. Листування з батьками, сестрами, братом Михайлом, з родичами є надзвичайно інтенсивним та щирим упродовж усього життя. Вони ділять клопоти про здоров’я одне одного, допомагають виживати психічно й матеріально, іноді надемоційно сперечаються, щоб потім помиритися. Життєвий простір родини Косачів значною мірою сформував характер письменниці, став її опорою та приватним культурним середовищем на все життя. Мати Олена Пчілка (Ольга Петрівна Косач, у дівоцтві Драгоманова) цілком виправдано писала, що саме її заслуга в тому, що діти, Леся і Михайло (який виступав під псевдонімом Михайло Обачний), стали українськими літераторами. Сестра Ольга згадувала, що дітям змалку здавалося, що «кращої, добрішої, розумнішої за маму на світі жінки нема» [55, с. 890]. Батько також відігравав значну роль у житті Лесі Українки, був особливо уважним до неї, зокрема через хворобу, та «не поклав і марної стеблинки поперек Лесиної дороги, а навпаки, як тільки міг і вмів, промітав тую дорогу для неї», як зауважує сестра Ольга [55, с. 887]. І все ж родинні стосунки не були зовсім безпроблемними, і пізніше Лариса Косач, не стримавшись, навіть представляла їх Михайлу Кривинюкові, майбутньому чоловікові Ольги, як «хронічне шарпання нервів» [61, с. 33].

У спогадах і коментарях — свідомо чи несвідомо — сестра-біограф звертає особливу увагу загалом на взаємини матері й малої Лариси. Частиною міфологізованої біографії стає, зокрема, згадана вже материна «провина». Ідеться не лише про післяпологову слабкість жінки, але й певну «небажаність» дитини в родині. Виникає тема про особливий характер материнської любові, пов’язаної з ревнощами та симпатією до первістка — сина Михайла. Лариса була «спочатку зовсім нелюбима в неї, а потім згодом без порівняння менше любима, ніж Міша і навіть інші діти», — твердить сестра [55, с. 39]. Наголошує вона й на тому, що Леся була не материною, а батьковою дитиною: «Батько ж Лесю любив завжди сильно з самого початку її життя і до кінця свого життя» [55, с. 39].