Леся Українка. Книги Сивілли

Санаторій насправді вже сприймається як «інше місце», принципово не схоже на родинне домашнє життя. «Мені потрібен “санаторський” режим, а його чомусь дуже трудно запровадити дома, а часом і зовсім неможливо, бо се все таки звьязано з певним насильством над привичним життям родини», — зізнавалася вона [95, с. 35]. А взагалі-то на той час дівчина перейнялася хандрою санаторійного життя. Батьки намагаються розрадити. «Ну, будь мені здорова! Не скучай, перебувай хвилю лічебної нудоти з повагою “повисчого духу”!» — пише їй Олена Пчілка [55, с. 85], а Петро Антонович радить викинути нудьгу за борт, «замість її зазови із-за лиманної хвилі бодрость духа, і хай він буде у тебе мощний, як море, і світліше од хвилі в тиху погожу добу!» [61, с. 46]. У серпні її відвідує брат Михайло.

_{Лариса Косач (Леся Українка). Одеса, 1888 рік}

Санаторійний період нерозривно пов’язаний із творчістю. Восени 1889 року Леся Українка знову вибирається на лиман, однак у листі до брата зізнається, що приїхала до Одеси собі на лихо, «бо не тілько массаж не поміг, але, здаеться, пропало й те, що я загорювала собі Лиманом, Косівщиною, пов’язками і всім лихом і бідою» [94, с. 71–72]. Масаж спричинив гостре запалення хворого суглоба, і додому вона повертається зі страшними болями й мало не в розпуці пише Драгоманову, що не знає, «коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та чи й скінчиться воно коли-небудь!.. <…> Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, — мені про їх і думать бридко! Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тілько скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю» [94, с. 82].

Хвороба, отже, загострює бажання писати, а творчість стає формою самотерапії. Ще в Одесі в стані страшного, аж до «скреготу зубовного», болю Леся Українка долає страждання створенням «невеличкої поеми», а потім дивується, що по ній зовсім не видно, як було тяжко писати. Так спадає доленосне усвідомлення, що «література моя професія» [94, с. 73], а також розуміння, що література може бути терапевтичним засобом. Письмом і перекладами Гайне, Гюґо й Мюссе вона береться загоїти свою біду, а крім того, включається в проект «Плеяди» з перекладу світової літератури. Її, звичайно, бентежить стан організму, вона розуміє, що здоровий дух потребує здорового тіла («…мені таки все не ліпше, а либонь чи не гірше — може й різать прийдеться» [94, с. 73], — пише братові), однак, маючи несповна вісімнадцять літ, уже ступає на інший шлях, той, на якому творчість і хвороба невіддільні одна від одної. Відтак їй доведеться на власному досвіді спростовувати класичну латинську мудрість про здоровий дух у здоровому тілі.

_{Лариса Косач (Леся Українка), брат Михайло Косач і Маргарита Комарова, Одеса, 1889 рік}

Курортне життя має свої жанри й свої закони, яким Леся Українка має коритися. Улітку 1891 року на лікуванні в Євпаторії вона насолоджується морем і стримує себе від роботи. «Уліт[14] не пишу: в день жарко, увечері сиджу до пізна, а окрім того боюсь натружувати ногу сидінням при столі, бо тепер вона дуже добре тримається <…>», — зізнається [94, с. 134]. І навіть курортна «нудота» не здається їй такою нудною, «бо можна і нудоту перетерпіти, коли хоч знаєш за що!» [94, с. 135]. З «подлою ногою» поліпшало, хоча дівчина все ще носить апарат. Вона вдячна сонцю, морському повітрю, нога не болить, а завдяки плаванню «у мене розвились мускули на руках і це мені пріятно», — пише вона матері [94, с. 139]. Приїздить брат Михайло, вони багато плавають, море звикає до них, а вони до нього.

Курортна нудота не заважає втішатися незалежністю. А за деякий час настає «неудержимий улітний період» [94, с. 136] і дівчина береться писати. Листування з матір’ю наповнюється повідомленнями й згадками про твори, публікації, переклади. У листі до Драгоманова вона говорить, що має оптимістичний період Drang und Sturm[15], а до літератора Михайла Павлика пише, що має чимало творчих планів і шкодує, що перетворюється на «відлюдка»: хвороба диктує стиль життя й відриває від людей, справ і місць. Лариса Косач поступово перетворюється на професійного літератора.