Леся Українка. Книги Сивілли

Постійним мотивом при цьому стає неприйняття санаторійного існування. Вона особливо цінує природність і вільні, позбавлені умовностей обставини життя в чужих місцях. Так, після гостювання в родині Кобилянської, позаяк даються взнаки анемія й катар, а також початок сухот, 1901 року Леся Українка проводить певний час високо в горах у Буркуті, у так званій колонії для анемічних в «закладі купелевім», де приймає ванни і п’є «желізні води». Власне, їй найбільше подобається те, що там немає звичних курортних умов: «Приїжджі тут все більше русини з Галичини і з Буковини, всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, тай не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема де показувати шик, хоч би хто й хотів, бо нема жадної “музики”, “курзала” і т. и., хіба що гойдалка та Kegelbahn[18] нагадують якусь дачну культуру, більш нічого» [95, с. 296].

Хвороби й курортні поїздки насправді не дозволяють жити нормальним життям здорової людини. Зі своїх 31 року на білому світі, зізнається вона 1902-го, жила мало, і подає нехитру арифметику: «Років зо два було інтенсивнішого життя, а то все не то вже пів-життя, а 1/4 або й 1/10 життя». «Всього разом мені тепер і 16 літ ще не скінчилось, коли міряти до середньої інтенсивності», — підсумовує [95, с. 431] і додає: «Багато є на світі такого, для чого варто було б пожити і попрацювати» [95, с. 431].

До всіх недуг під кінець життя додається туберкульоз нирок, і три зими (1909–1910, 1911–1912 і 1912–1913 років) Леся Українка проводить у Єгипті, сподіваючись, що сонце й тепло допоможуть подолати внутрішнього ворога, що руйнує й пожирає тіло зсередини. Хвороба прогресує та виснажує, і на початку 1913 року письменниця повідомляє рідним із Гелуана, що вона «найлехша з усіх тут живучих дам», її називають «невагомою», «ефірною» та «духовною в усіх сенсах» («spirituelle dans tous les sens»), а «лікар скандалізований, що людина мого віку і зросту важить всього 47 kilogr.» [96, с. 632]. Курортний спосіб життя заважає їй писати чи редагувати твори. Вона роздумує, що, можливо, їй мало працюється тому, що «тут заважає трохи й дурний курортний спосіб життя: треба-ж яко мога більше на дворі сидіти, а на дворі, де тілько є вигідний для мене куток, то він як-раз і для інших вигідний, а в компанії яке вже там писання, зараз розпитування, теревені всякі, приходять араби з крамом, торг, навколо галас…» [96, с. 665].

На курорт у Гелуані з’їжджається, за її висловом, типова для всіх курортів «кумпанія»: «нудний та іпохондричний народ», люди «все або дуже хворі, або дуже дурні», від яких хочеться втікати, «бо сили не стає слухати ті іпохондричні а часом просто безглузді розмови» [96, с. 513]. «Ну, та се вже лихо всіх курортів така кумпанія», — констатує вона [96, с. 513].

_{Лариса Косач (Леся Українка) серед мешканців (ліворуч біля дверей) пансіону «Villa Continental». Гелуан, Єгипет, 1909—1910 роки}

Водночас її захоплює «золотий Єгипет». Узимку 1913 року вона зізнається Кобилянській, що «хтось» увесь час «просидів та пролежав у своєму пансіоні, як добре вихована арабська дама в гаремі, не зложивши навіть візити Великому Сфінксові та пірамідам (тілько бачив раз-у-раз ті піраміди з своєї веранди), не був і в музею, де такі прекрасні чорнобриві дами з золотими обличчями перебувають в товаристві загадково-радісних рожевих сфінксів» [96, с. 671]. «Колиб хтось дорогий міг бачити той золотий Єгипет тоді, як хтось виїздив звідти! — пише вона дорогій подрузі, ділячись радістю від останньої в її житті єгипетської подорожі. — От уже був золотий та щирозолотий! На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хвилює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море» [96, с. 671]. А покидаючи Єгипет, зізнається: «Хтось усе думає: “чи буду я ще його бачити?”…» [96, с. 671].

Свого часу Олена Пчілка висловлювала припущення, що нервові розлади донька має від курортної «нудоти». Однак курорт виявився тим місцем, тією гетеротопною «чужиною», яка вплинула на Лесин спосіб письма й забезпечила ту культурну перспективу, де могла почуватися вільною її художня фантазія.

Курорт як літературний топос

Хвороба змінює спосіб життя Лесі Українки, а саме привчає до «циганщини», себто численних переїздів та курортного повсякдення, що їх вимагало лікування. Курорт і санаторій — важливі локуси модерної людини, хоча традиція виокремлення природних місць задля їхнього особливого лікувального ефекту (грецькі купальні, римські терми, бальнеологічні оздоровниці) існували ще з античних часів. Із курортом традиційно пов’язаний і особливий тип культури, обумовлений специфічною щоденщиною, розподіленою між лікуванням, відпочинком, насолодою і нудьгою.