Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Послухайте, — тлумачила начмед, — це ж не від нас залежить. Ви повинні розуміти! Гуманітарка, яка йде до нас, півроку стоїть у Києві. Потім приблизно стільки ж в обласному центрі. Потім у нас стоїть — і ми не маємо права до неї торкнутися, оскільки вона не розмитнена. Це ж купа інстанцій! А до гуманітарки, як ви розумієте, ні американець, ні бельгієць не покладе нічого доброго — те, що самим не потрібно, те, у чого термін придатності закінчується. От воно і приходить у повну непридатність, поки перейде через нашу бюрократію. Мʼяке миші поїдять, а препарати вже страшно хворим давати. Але з нас за кожну таблетку потім питають. І ми повинні списувати їх усіма можливими шляхами. От чесне слово, краще б її взагалі не було, цієї гуманітарки!

Чиновник лише кивав на знак розуміння, а потім знов за рибу гроші — заходився гнути своєї:

— Що ж, до акту можуть бути додані ваші пояснення, це будь ласка. А тепер перейдемо… Де в нас були бинти? Ось! Партія бинтів — пʼятсот штук. Давайте розберемося, куди ця партія поділася.

— А куди вона могла подітися, — невдоволено буркнула головна сестра, Зіна. — Лежить по відділеннях. Вона вся мишами поїдена, смердить і з «мишачками». Хірурги були хотіли різати на серветки і стерилізувати, але не наважились. Їх спочатку прати треба, а як бинт випереш?

— От і добре, що лежать… — задоволено воркотів щуряка. — От і порахуємо… Хто отримав найбільше?

— Хірургія.

— От і прекрасно. Проведіть мене туди.

Усі троє вийшли, і Зіна зачинила кабінет.

***

Хвора лежала в окремій палаті — була дуже бліда і періодично заплющувала очі. Жінка вже старша, звичайної зовнішності. В обидві руки її були встановлені крапельниці — одна з кровʼю, інша з розчином. Поруч поралися дві медсестри, а ендоскопіст, який щойно скінчив обстеження, приводив до ладу апарат.

У коридорі за дверима стояли Малевич із Медвідем та син хворої.

— Усе, як минулого разу, — пояснював йому завідуючий, — кровить із кардіального відділу стравоходу, з отих самих розширених вен.

— Господи… — на обличчі сина відбивалися переляк і відчай. — Кажіть, що треба. Може, ліків якихось?

— Ну, ви ж розумієте, — розвів руками Малевич, — ситуація дуже важка. Ми пояснювали вам минулого разу, що перспективи у подібному випадку пʼятдесят на пʼятдесят. Немає таких засобів, які гарантовано зупиняють кровотечу. А так — усе, що можливо, робимо їй у повному обсязі. Ми, звісно, зателефонуємо зараз на санавіацію, але це формальний дзвінок. Хвора абсолютно не транспортабельна, щоб її кудись везти.

— А операція? — з надією запитав син.

— Її просто не знімуть зі столу, — промовив Малевич. — Ситуація важка, але будемо сподіватися, що вдасться зупинити, як минулого разу.

— Так, я розумію… Дякую…

По коридору до них наблизилася Ада Василівна, яка щойно привела у відділення інспектора КРУ.

— Миколо Прокоповичу, в нас зараз КРУ працює…

— Адо Василівно, дайте спокій із вашим КРУ! — не витримав Малевич. — У нас хвора важка. Є старша сестра у відділенні — ведіть до неї, нехай розбираються.

— Миколо Прокоповичу, воно — наше, оце КРУ. І в усіх нас є важкі хворі…

— Адо Василівно, я вас прошу! — завідуючий скривився і, притискаючи руки до грудей, позадкував до свого кабінету. — Я вас дуже прошу, дайте, ми розберемося з цією хворою, а потім усе решта. Тиск, пульс на нулях, а вам — КРУ!

— Миколо Прокоповичу!

Начмеду залишилося лише розпачливо похитати головою і розвести руками.

***

Олег стояв біля столу, вкритого простою скатертиною, і механічно розпаковував сумку, витягаючи звідти різні речі. Коли до рук потрапила турка для заварювання кави, він задумливо покрутив її, дістав із іншого відсіку сумки пачку кави і, підійшовши на кухню, відкрутив кран. Звідти плюнуло іржавою водою так, що забризкало сорочку. Він вилаявся і поставив турку на стіл, даючи можливість воді стекти, а сам підійшов до вікна.

Це був другий поверх. Внизу по пустій вулиці проїхала фіра з двома бідонами для молока. За нею біг облізлий пес. Потім промайнула жінка на велосипеді, до рами якого була привʼязана лопата. Олег зітхнув, відвернувся і закурив.

***

Приїжджий інспектор із обласного КРУ сидів біля столу, заклавши ногу на ногу і дивився, як старша сестра хірургії Люба рахує бинти, перекладаючи їх із ящика в ящик.

— Двісті сорок два, двісті сорок чотири, двісті сорок шість, двісті сорок вісім… Гм… Двісті сорок вісім…

— Ну, не знаю, — інспектор байдуже знизав плечима. — Щойно було двісті сорок сім, тепер двісті сорок вісім. Так писати? Чи ще раз будете перераховувати?

— Сергію Григоровичу, — втрутилася начмед, — ну яке значення мають два бинти, якщо ціла партія непридатна?

— Ну, не знаю… — розвів руками той. — Загалом ніякого, просто потрібно записати, скільки є в наявності. Ви вже вдруге рахуєте, і нарахували двісті сорок вісім. Писати так? Чи представите документ на використання тих двох, що не вистачає?

Люба закотила очі догори і, ледве стримуючись, видихнула. А потім схопила з ящика бинт, який миші розгризли мало не навпіл і, добре напнувшись, перервала на два.

— Ось! Два бинти!

— Ну, двісті сорок девʼять, навіть якщо так.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза