Лікарня на відлюдді

Жінка злякано позадкувала від віконечка. Але тут за її спиною зʼявилася молодша аптекарка й хутко поклала кілька пачок на прилавок. Кинувши гроші та схопивши товар, чоловʼяга чкурнув сходами донизу — так, що бетон затрусився. Знову заревів мотор, і «Жигуль» зірвався із місця.

Тільки тепер заклякла аптекарка повернула голову і глянула на помічницю.

— Хотіла би я, щоб до мене хтось так поспішав… — мрійно промовила та.

***

Усі троє лікарів схилилися до хворої. Збоку стояла медсестра Оксана, поруч санітарка з мискою — раптом щось потече. «Самопальний» зонд уже було встановлено в шлунок хворої, і тепер Олег напомпував повітря в цей оригінальний пристрій.

— Гадаю, добре буде, — промовив він.

Він вставив носик шприца Жане в отвір резинової трубки і натиснув на поршень.

— Перетискай!

Зонд перетисли інструментом, і повітря вже не мало змоги втікати назад.

— Давай ще, — сказав Олег, — повинно би витримати. Ще два шприци, а потім спробуємо.

— А не трісне? — засумнівався Малевич.

— Ні, вони міцні, — авторитетно заявив Ілля.

— Ну, тобі видніше, ти молодший, — пробурмотів зав.

Процедура повторилася.

— Мертво сидить…

— Ой, не тягни так, — злякався Малевич, — ще вискочить.

— Не повинен би, — промовив Олег, зосереджено регулюючи свій пристрій. — Усе.

— Прекрасно. Дівчата! — озирнувся зав. — Тепер капати далі. Отак. А то ходили б ви на роботу і не знали би, що ці засоби придатні не тільки для… Ну, гаразд. І лаборантку кличте по новій. Нехай ще раз кров бере. І повторно — зранку.

Усі троє вийшли з палати.

— Ну що… — задоволено промовив Малевич. — Це надзвичайно цікаво… Якщо Мельниченко вискочить, доведеться вам медаль давати. Ну, гаразд, бійці. Розходимося спати. Завтра комісія з… благоустрою, — він навмисно насилу вимовив це слово. — Чорти б її забрали. Чорти б їх усіх забрали! Отож, не спізнюйтеся. Якщо до ранку з Мельниченко ще які пригоди будуть, то ми, Олег Вікторович, вас знову потурбуємо.

— Як головного спеца з контрацепції, — додав Медвідь.

— Я не проти, — відповів Олег.

***

Ранок відзначився бурхливою діяльністю, яку оперативно розгорнули на території тачанівської лікарні. Доріжками поміж корпусами снували численні медсестри та санітарки, метучи та шкрябаючи геть-чисто все. Поміж ними де-не-де зʼявлявся Бліщ — завгосп із сокирою та відрубаним коренищем, яке, треба думати, щойно стирчало із землі у неналежному місці. Він керував операцією з генерального прибирання території, що почалося ще вчора. Увесь змилений, не знати звідки прибіг головний — Геннадій Андрійович Лабо.

— Чого ти тут товчешся? — одразу накинувся на Бліща. — Вони самі знають, куди мести. Я казав тобі ще вчора причеп прибрати? Казав. Зараз шофери поприходять, і щоб цієї фури на території не було!

— Геннадію Андрійовичу, ну куди ж я…

— Куди хочеш! Усе! Або я сам приберу. Але після цього ти… словом, зрозумів, так? Не сердь мене, дорогенький, прибери причеп. Зараз щуріння всякого адміністративного поналазить, а він стоїть. Це ж їм, немов червона ганчірка для бика, — ти що, не розумієш?

До лікарняних воріт наближалася «швидка», перевалюючись на ямах. Вона ледве повзла, розхитуючись на заглибинах, що вкривали геть усю дорогу.

У машині спереду біля водія сиділа лікарка швидкої допомоги, позаду на ношах лежав хворий із накладеною на ногу шиною та «комірцем» на шиї. Чоловʼяга стогнав голосно, скликаючи всіх святих.

— Ой… здохну… не доїду… М-м-м… Ой!!! Шия! Боже, та вам дрова возити, а не хворих!

— Мужчина, ми їдемо дуже повільно, повірте! — доводила лікарка, яка й сама кривилася, уявляючи, що зараз відчуває цей нещасний.

— Це ями на дорозі, — встряв у розмову водій. — Я на другій ледве повзу, ось ваша жінка підтвердить…

— Що мені жінка, я зараз здохну… Ой!

Жінка, що сиділа біля нього, заспокоювала чоловіка, як могла, тримаючи за руку:

— Василю, потерпи, зараз приїдемо. Господи, що за ямеги… Як же можна, перед самою лікарнею… Куди ж та наша влада дивиться? Тут же ж постійно хворих возять!

— А це ви, жіночко, спитайте в тих, кого обирали! — не витримала лікарка. — У них спитайте.

— Еге ж, у них спитаєш…

Машина так само повільно підрулила до хірургічного корпусу — там зяяли такі ж самі ями.

***

Завантажений асфальтом КамАЗ приплентався по ямах до лікарняних воріт, наче почув розмову у «швидкій». Із вантажівки, що зупинилася, вилізло чоловік вісім робочих у зашмарованих оранжевих жилетках. КамАЗ розвернувся задом, заїхав на лікарняну територію та підняв кузов, і асфальт посипався на дорогу. Одразу ж робочі почали розгрібати його по ямах, просто у пилюку та калюжі, що залишилися після дощу. Двоє хворих на лавочці припинили розмовляти і вирячилися на цю картину.

— Сильно кладуть, — зауважив один.

— Напевно, їде хтось… — із розумінням підтримав другий.

Перший зігнувся і підняв грудку асфальту, що підкотилася до них:

— Ну, якщо це асфальт, то я, напевно, дохтор навук…

Робочі продовжували свою справу. З-за повороту повільно виліз важкий каток…

***