Читаем Лікарня на відлюдді полностью

У травматологічній палаті тепер стало ще тісніше. На крайньому ліжку біля дверей також лежав хворий на витягуванні. Одна витяжка була прилаштована за його поламане стегно, інша — спеціальною петлею за голову. Нещасний лише зітхав, досі не зрозумівши, який лихий заніс його на дах.

Один із пацанів, залізши на ліжко до «припʼятого» приятеля, розчинив вікно.

— Добре… — прошепотів новоприбулий, якому петля заважала повною мірою розтуляти рота, — свіже повітря…

— О, бачиш — і друзям по нещастю послуга, — пожартував хлопчина. — Ну, давай.

Пацани пачками витягали із-під ліжок свої саморобки, розривали нитки — й літачки табунцями злітали у небеса та розносилися вітром хтозна-куди. А самі авіатори захоплено гуділи, озвучуючи цей авіаційний парад.

— О, пацани! О, дають! — не витримав ветеран палати Ревуцький.

Та сусід його лише водив очима, не здатний повернути голову, і намагався зрозуміти, що відбувається.

***

В операційній троє хірургів стояли біля вікна, вже «помиті», очікуючи, коли анестезіологічна бригада завершить останні приготування. Ритмічно загудів наркозний апарат. До вікна долітали тільки лаконічні репліки анестезіологів:

— Тіопентал, десять. Ардуан. Фентаніл.

А внизу, під вікнами операційної, рухалася процесія, що складалася переважно із чоловіків солідної зовнішності, у костюмах та при краватках. Державні мужі гордо несли перед собою власні черевця. Десь між ними загубився і головний лікар Тачанівської лікарні, який вочевидь не вписувався своїм виглядом у цю вельмишановну масу.

— Понаїхало… — пробурмотів Малевич. — От добре живеться людям — приїхали, походили, горілки попили — і назад.

— Ну, навіщо ви так? — не погодився Медвідь. — Вони також користь приносять.

— Ну, от наприклад, якби цій команді сьогодні не стрелило завітати до нас, хворих би і далі по ямах товкли. А так — заасфальтували.

— Дійсно, — погодився Малевич, — тепер тижнів зо два мʼяко їздитимемо.

— А чому — зо два? — не зрозумів Олег.

— Саме стільки нашим ямам потрібно, щоб звільнитися від чужорідного матеріалу, — пояснив Ілля із виглядом знавця місцевих особливостей.

— Востаннє їх заклали три роки тому, — сказав Малевич. — Завдяки он — Іллі Петровичу.

— Скромно мовчу, — той опустив очі.

— Ілля Петрович якраз їхав із обіду на роботу, — пояснював далі зав. — А тут чорти занесли до нас зама «президента», ще й пішки. Доктор заїхав у яму й обризкав його з ніг до голови. Той відразу до головного — як, мовляв, так? Озвірів, бачте, ваш лікар, ганяє по калюжах. А Ілля Петрович відповідає — не треба. Там як помалу не їдь — однаково бризки розлітаються, бо дуже вже глибокі калюжі.

— Словом, вийшов чиновник від головного і пошурував назад, — продовжив Ілля. — А тут, як на гріх, виклик терміновий. Ну, «скора» — та вже точно на всіх парах пекла. І тому зам такий обдрязканий був, що не впізнали. Тоді вже точно з ніг до голови…

— От і заасфальтували нас тоді, — закінчив Малевич.

— Усе готово, — повідомив анестезіолог. — Можна починати.

— Ну, вперед, — скомандував зав.

Операція почалася.

***

Уся вельмишановна делегація високих керівників стояла у вестибюлі терапевтичного корпусу. Промову виголошував найшановніший із усіх:

— Геннадію Андрійовичу, — насідав він на головного, — послухайте, а чому в пологовому відділенні, у якому ми щойно побували, немовлят загортають у такі брудні пелюшки? От, усі мене підтримають… Я розумію важку ситуацію в медицині, але щоб дітей…

— Іване Івановичу, — головному доводилося натягнуто посміхатися, — у нас немовлят загортають лише у стерильні пелюшки! Тому, дозволю собі зауважити — вони не просто чисті, а геть абсолютно чисті. А такого кольору набувають від багаторазової стерилізації. Оті розводи, що ви бачили, — результат дії високих температур.

— Геннадію Андрійовичу, — не розгубився поважний муж, — усі тут присутні достатньо обізнані, щоб розуміти це. Я питаю, чому вони мають такий непривабливий вигляд? Ну, це ж діти все-таки! Наше майбутнє! — інтонації чиновника набули деякої поблажливості. — Для них можна було би підшукати білизну… Ну, якусь більш святкову. І люди це бачать…

Двері за їхніми спинами розчинилися, і увійшов ще один чоловік. Старшого віку, але в усій його зовнішності виразно проступала військова виправка. Скроні чоловіка вкривала поважна генеральська сивина. Це був не хто інший, як Іван Павлович. От тільки зараз на ньому замість генеральської форми з чисельними нагородними планками був темно-синій одяг вояка УПА. Голову прикрашала кепка стоячком із тризубом. Голосно брязкали по бетону підковані німецькі черевики зразка 1942 року, зашнуровані поверх штанів. Зігнувши плечі, він зловісно насувався на шановну компанію, яка одразу замовкла. В руках Іван Павлович тримав паперового літака виробництва вісімнадцятої палати.

— Слава Україні! — урочисто вимовив новоприбулий.

— С-слава героям, — дещо спантеличено відповів Іван Іванович.

Але той, хто вдерся у процес перевірки, впритул не бажав бачити поважну особу. Він наблизився до головного лікаря і розгнівано запитав:

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза