Лікарня на відлюдді

Пʼятеро лікарів обступили койку, на якій лежав той самий хворий, що «вмирав» у «швидкій». Палата була знайома — травматологічна. Пацани, що з вечора займалися літачками, зі свого кута спостерігали за консиліумом. Ревуцький також відклав газету та із зацікавленням дивився на нового сусіда, який на той час вже повністю припинив стогнати і лежав, тихо дивлячись у стелю. Малевич, тримаючи перед очима рентгенівський знімок, розглядав його «на вікно», те саме робив із двома іншими знімками районний травматолог Беженар. Нарешті зав передав рентгенограму іншим та звернувся до хворого:

— Ну що, шановний, застрягли ви у нас надовго. Лежати доведеться більше місяця. А стегно ваше будемо оперувати. Іншого виходу немає.

— От, гадство… От, влетів… — стогнав той. — Треба було мені того даху, хай би ще сто років тік…

— Ну, тепер вже пізно плакати, — розвів руками завідуючий. — Вас лікуватиме Валентин Іванович, наш головний травматолог. Валентине Івановичу, я вас прошу, насамперед тягу на шию — це зараз найголовніше. Так?

— Звісно, — погодився той. — Марійцю, готуй тягу, зараз накладемо.

А коли всі виходили з палати, Малевич затримав молодого хірурга, який ішов попереду:

— Тарасе Васильовичу, я тебе прошу — йди розжени прийом у поліклініці, швиденько так. Дзвонив щойно завполіклінікою, там сьогодні Савчук приймає. Ти ж знаєш, як він зараз: назбирає чергу чоловік із тридцять — гамір стоятиме… Якраз картинка для обласної адміністрації. Іди, зроби, я тебе прошу. А Савчука спровадь до мене, я його на виклик відправлю, від гріха подалі, щоб чогось не начудив.

— Гаразд, — не надто задоволено промовив Голоюх.

***

У хірургічному кабінеті тим часом прийом ішов на повну.

— Доктор, — скаржилася звичайного вигляду літня жінка із забинтованою рукою, — ви розумієте, болить постійно. Вже пʼята доба, а ніякого покращення. Нічого нею тримати не можу, і вночі ниє — спати не дає.

— Ну, що ж поробиш… — розвів руками лікар. — Перейде поступово. Перелому немає — це головне. Отже, скоро перейде.

Він сидів за столом у високому ковпаку, зображуючи на обличчі неабияке розуміння ситуації.

— Але ж воно болить… — нерішуче наполягла жінка.

— А я вам кажу — немає перелому, — повторив той. — Он — знімок робили. Бачите — ось висновок рентгенолога. Цілі кістки, розумієте? Немає перелому.

— Але ж воно болить!

— То що тепер — ламати? — обурився лікар.

Хвора лише спромоглася здивовано роззявити рота, не знаючи, що тепер і сказати — аргумент вбивав наповал.

Двері кабінету розчинилися, і на порозі зʼявився Тарас Васильович Голоюх із доволі кислим виразом обличчя. А от личко нафарбованої дами, що сиділа на медсестринському місці, засяяло. Медсестра хірургічно-травматологічного кабінету Валентина — чималенька жіночка з пишними формами — явно зраділа появі нового лікаря і полегшено зітхнула.

— Петре Петровичу, — похмуро промовив Голоюх, — мене шеф на прийом прислав, а тебе до себе просить.

— Гм-м… — зобразивши подив, Савчук вийшов із кабінету.

— Слухаю вас, — Голоюх повернувся до жінки, яка досі сиділа на стільчику.

— От, впала чотири дні тому, — знову почала вона, — а доктор говорить, що перелому немає і що все мине. А воно далі болить….

Слухаючи її, лікар продивлявся картку, одночасно вказавши медсестрі на забинтовану руку. Та з неабияким бажанням кинулася розмотувати бинт. Голоюх швидко пройшовся пальцями по руці хворої і промовив:

— Перелому дійсно немає, але шина вам не завадить. І дещо поприймаєте, зараз я вам випишу. А зараз прошу до перевʼязочної.

Медсестра, мало не сяючи від щастя, підійшла до них і почала мотати. Одночасно її нога у тапочці грайливо наступила на взуття лікаря.

— Валю, — похмуро промовив той, — у тебе під кабінетом двадцять чоловік, а я за ніч набігався і в мене болять ноги.

При цьому він висмикнув свій черевик із-під її ноги.

— О, Тарасе Васильовичу, — промуркотіла вона, — двадцять чоловік — це ж нам із вами раз плюнути.

При цьому вона тихенько наступила знову. Відпустивши руку хворої, Голоюх висмикнув ногу і пішов до кабінету, по дорозі відчиняючи двері:

— Прошу, наступний.

Увійшла невисока тлуста жіночка провінційного вигляду.

— Слухаю вас.

— Доктор, я тут два дні тому руку поранила, а воно тепер… — вираз її обличчя ясно давав зрозуміти, що воно тепер.

— Показуйте.

Жінка швидко скинула саморобну повʼязку.

— Чого ж ви два дні чекали, не йшли?

— Та гадала, може, саме загоїться.

Глянувши на руку, Голоюх скривився:

— Що це у вас?

— Ой, це я капусту приклала…

— Та бачу, що капусту. А там, у самій рані, — це що?

— Ой, та як воно сталося, то кров одразу юшила. І я хлібом заткала, сусідка порадила.

— Ви б ще сала запхали… — пробурмотів Голоюх, починаючи писати її картку.

— А що — треба було?

Він лише зітхнув і похитав головою. Перевʼязочна вже звільнялася, Валентина виводила хвору з підвʼязаною на косинці рукою.

***