Читаем Лікарня на відлюдді полностью

— Любо, принесіть історію хвороби, де списаний цей один бинт, — зітхнула Ада Василівна.

Та вийшла, мовчки похитавши головою, а схожий на щура чиновник діловито глянув на годинник і поміняв ноги місцями.

***

У маніпуляційній товклися двоє медсестер, що визначали групи крові для переливання. За столом примостилися лікарі — Медвідь і завідуючий, який водив ручкою по листку призначень, вносячи корективи:

— Так… Ще флакон реополіглюкіну… І плазма — щойно привезуть — нехай підключають.

Увійшов іще один лікар — Голоюх, від чого зразу ж стало тісніше.

— Миколо Прокоповичу, дзвонили зі «швидкої» — вони на аварію виїхали до Пронятина. Начебто якийсь «газик» перекинувся.

— Ну, нам ще цього бракувало, — промовив Малевич. — Он Мельниченко дуба ріже, і нічого не зробиш. Кровить і кровить.

— А що санавіація? — запитав Голоюх.

— А що — санавіація… Хто ж оперуватиме таку хвору — аритмія, серцева недостатність, цироз…

— А зонд Блекмора не хочуть ставити? — насідав Тарас.

— Не мають що ставити. В обласній нещодавно було пара штук, так один, кажуть, хворий перекусив, а інший уже не годящий. А нових поки що не передбачається.

— Весело…

— Ну, давайте, хлопчики, вимітаємося, бо щось тут надто тісно.

Натомість до маніпуляційної запхалася ще одна людина — Люба.

— Ілля Петрович, — почала скиглити вона, нагнувшись до Медвідя, — напишіть в історії хвороби ще один бинт із гуманітарки, бо так пристав КРУк, що спасу немає.

— Що? — не розуміючи, скривився той.

— Любо! Чого ти хочеш? — зірвався Малевич. — Що тобі написати? Га?

— Ну що я, винна? Пристав — дай йому двісті пʼятдесятий бинт, бо акт писатиме про недостачу.

— Любо! Які бинти?!

— Ну ті, з гуманітарки.

— Вони досі тут? Я ж казав тобі, що вони ні до чого.

— А куди я подіну? — тепер вже не витримала старша. — Назад не беруть!

— То викинь! К чортовій мамі!

— Ага! — зраділа Люба. — Зараз він вам покаже — «викинь». Він за один голову хоче зняти…

— Любуню, — благально промовив Малевич, — завтра я тобі увесь ящик спишу, а сьогодні йди, будь ласка. Ти ж бачиш, що тут робиться.

— От ви спишіть бинт, тоді я піду. Один.

Малевич мало не закрутився дзиґою на місці:

— Тарасе Васильовичу, виведи її кудись подалі, спиши їй той бинт. Любуню… Слухай, — несподівано зацікавився завідуючий, — а вже, між іншим, по шостій. Що у нього — день не нормований? Я не розумію, йому що — зайнятися немає чим?

— О! «По шостій»… — здивувалася Люба. — Та він у головної до дванадцятої сидить!

— Дурдім, — сказав Малевич. — Дурдім. Ну, гаразд, іди. Ілля Петрович, подивися, будь ласка, з годинку за Мельниченко, я додому перескочу — не обідав ще. А потім ти. Гаразд?

Той лише кивнув на знак згоди.

***

Коли увійшов Медвідь, Малевич щось писав у ординаторській — у роті цигарка, на столі кульок для попелу, скручений із паперу.

— А, Ілля Петрович… Ну що, перекусив?

— Ну чому — перекусив? Повечеряв, як належить. Ми, я так бачу, звідси ще довго не підемо. Як вона?

— Зле, — завідуючий відкинувся на спинку стільчика. — Кровить далі. Останній гемоглобін — шістдесят.

— А гемодинаміка?

— Вісімдесят на сорок. Виключно на капанні. Схоже, цього разу ми її втратимо. Обласному дзвонив, поставив до відома. Зондів немає. А оперувати — це його слова — жодного шансу. Ось так.

Медвідь мовчав, барабанячи пальцями по столі.

— Ну, пропонуй щось. Кажи. Куди ще дзвонити? Кого кликати? Он син Мельниченко ходить за мною півдня — робіть щось і робіть… А що я зроблю?

— Давайте ще нового нашого доктора запросимо для консиліуму, — несподівано подав ідею Ілля. — Чому ні? Людина з досвідом, із крупної клініки. Нехай візьме участь.

— Та ради Бога, чому ні, — знизав плечима Малевич. — Дзвони на «швидку», нехай везуть. Хай ділить тягар. Давай.

***

Олег стояв сам-один перед домом на темній вулиці. У джинсах та футболці, з цигаркою у роті, з виразом нудьги та нерозуміння спостерігав нічний тачанівський пейзаж. Старенькі будівлі не більше двох поверхів упереміш із одноповерховими. Пуста вулиця, і лише десь далеко два голоси напідпитку тягнуть пісню.

«Швидка» підрулила до будинку, та водій попрямував до його підʼїзду.

— Ви до мене? — озвався до нього Олег.

— А ви — наш новий хірург? Тоді їдьмо, доктор.

— Їдьмо, — відповів Олег, сідаючи, як був, до «уазика».

***

Усі троє увійшли до ординаторської й розсілися за столами — хто де. На Олегові вже був одягнутий зверху джинсів білий халат.

— Ну що, які будуть ідеї? — похмуро промовив Малевич. — Можливо, у кращих клініках країни у таких випадках роблять ще щось?

Сказано це було без найменшого сарказму.

— Ну, що я скажу… — зібрався з думками Олег. — Як на мене — випадок дійсно неоперабельний. Зі столу не знімемо. За усіма правилами тут — тільки консервативно. Ну і, звичайно, враховуючи впертий характер кровотечі, без зонда Блекмора тут немає на що розраховувати. Невже в обласній жодного зонда немає?

Малевич лише мовчки похитав головою.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зараза
Зараза

Меня зовут Андрей Гагарин — позывной «Космос».Моя младшая сестра — журналистка, она верит в правду, сует нос в чужие дела и не знает, когда вовремя остановиться. Она пропала без вести во время командировки в Сьерра-Леоне, где в очередной раз вспыхнула какая-то эпидемия.Под видом помощника популярного блогера я пробрался на последний гуманитарный рейс МЧС, чтобы пройти путем сестры, найти ее и вернуть домой.Мне не привыкать участвовать в боевых спасательных операциях, а ковид или какая другая зараза меня не остановит, но я даже предположить не мог, что попаду в эпицентр самого настоящего зомбиапокалипсиса. А против меня будут не только зомби, но и обезумевшие мародеры, туземные колдуны и мощь огромной корпорации, скрывающей свои тайны.

Алексей Филиппов , Евгений Александрович Гарцевич , Наталья Александровна Пашова , Сергей Тютюнник , Софья Владимировна Рыбкина

Фантастика / Современная русская и зарубежная проза / Постапокалипсис / Социально-психологическая фантастика / Современная проза
Салихат
Салихат

Салихат живет в дагестанском селе, затерянном среди гор. Как и все молодые девушки, она мечтает о счастливом браке, основанном на взаимной любви и уважении. Но отец все решает за нее. Салихат против воли выдают замуж за вдовца Джамалутдина. Девушка попадает в незнакомый дом, где ее ждет новая жизнь со своими порядками и обязанностями. Ей предстоит угождать не только мужу, но и остальным домочадцам: требовательной тетке мужа, старшему пасынку и его капризной жене. Но больше всего Салихат пугает таинственное исчезновение первой жены Джамалутдина, красавицы Зехры… Новая жизнь представляется ей настоящим кошмаром, но что готовит ей будущее – еще предстоит узнать.«Это сага, написанная простым и наивным языком шестнадцатилетней девушки. Сага о том, что испокон веков объединяет всех женщин независимо от национальности, вероисповедания и возраста: о любви, семье и детях. А еще – об ожидании счастья, которое непременно придет. Нужно только верить, надеяться и ждать».Финалист национальной литературной премии «Рукопись года».

Наталья Владимировна Елецкая

Современная русская и зарубежная проза