Лікарня на відлюдді

— Любо, принесіть історію хвороби, де списаний цей один бинт, — зітхнула Ада Василівна.

Та вийшла, мовчки похитавши головою, а схожий на щура чиновник діловито глянув на годинник і поміняв ноги місцями.

***

У маніпуляційній товклися двоє медсестер, що визначали групи крові для переливання. За столом примостилися лікарі — Медвідь і завідуючий, який водив ручкою по листку призначень, вносячи корективи:

— Так… Ще флакон реополіглюкіну… І плазма — щойно привезуть — нехай підключають.

Увійшов іще один лікар — Голоюх, від чого зразу ж стало тісніше.

— Миколо Прокоповичу, дзвонили зі «швидкої» — вони на аварію виїхали до Пронятина. Начебто якийсь «газик» перекинувся.

— Ну, нам ще цього бракувало, — промовив Малевич. — Он Мельниченко дуба ріже, і нічого не зробиш. Кровить і кровить.

— А що санавіація? — запитав Голоюх.

— А що — санавіація… Хто ж оперуватиме таку хвору — аритмія, серцева недостатність, цироз…

— А зонд Блекмора не хочуть ставити? — насідав Тарас.

— Не мають що ставити. В обласній нещодавно було пара штук, так один, кажуть, хворий перекусив, а інший уже не годящий. А нових поки що не передбачається.

— Весело…

— Ну, давайте, хлопчики, вимітаємося, бо щось тут надто тісно.

Натомість до маніпуляційної запхалася ще одна людина — Люба.

— Ілля Петрович, — почала скиглити вона, нагнувшись до Медвідя, — напишіть в історії хвороби ще один бинт із гуманітарки, бо так пристав КРУк, що спасу немає.

— Що? — не розуміючи, скривився той.

— Любо! Чого ти хочеш? — зірвався Малевич. — Що тобі написати? Га?

— Ну що я, винна? Пристав — дай йому двісті пʼятдесятий бинт, бо акт писатиме про недостачу.

— Любо! Які бинти?!

— Ну ті, з гуманітарки.

— Вони досі тут? Я ж казав тобі, що вони ні до чого.

— А куди я подіну? — тепер вже не витримала старша. — Назад не беруть!

— То викинь! К чортовій мамі!

— Ага! — зраділа Люба. — Зараз він вам покаже — «викинь». Він за один голову хоче зняти…

— Любуню, — благально промовив Малевич, — завтра я тобі увесь ящик спишу, а сьогодні йди, будь ласка. Ти ж бачиш, що тут робиться.

— От ви спишіть бинт, тоді я піду. Один.

Малевич мало не закрутився дзиґою на місці:

— Тарасе Васильовичу, виведи її кудись подалі, спиши їй той бинт. Любуню… Слухай, — несподівано зацікавився завідуючий, — а вже, між іншим, по шостій. Що у нього — день не нормований? Я не розумію, йому що — зайнятися немає чим?

— О! «По шостій»… — здивувалася Люба. — Та він у головної до дванадцятої сидить!

— Дурдім, — сказав Малевич. — Дурдім. Ну, гаразд, іди. Ілля Петрович, подивися, будь ласка, з годинку за Мельниченко, я додому перескочу — не обідав ще. А потім ти. Гаразд?

Той лише кивнув на знак згоди.

***

Коли увійшов Медвідь, Малевич щось писав у ординаторській — у роті цигарка, на столі кульок для попелу, скручений із паперу.

— А, Ілля Петрович… Ну що, перекусив?

— Ну чому — перекусив? Повечеряв, як належить. Ми, я так бачу, звідси ще довго не підемо. Як вона?

— Зле, — завідуючий відкинувся на спинку стільчика. — Кровить далі. Останній гемоглобін — шістдесят.

— А гемодинаміка?

— Вісімдесят на сорок. Виключно на капанні. Схоже, цього разу ми її втратимо. Обласному дзвонив, поставив до відома. Зондів немає. А оперувати — це його слова — жодного шансу. Ось так.

Медвідь мовчав, барабанячи пальцями по столі.

— Ну, пропонуй щось. Кажи. Куди ще дзвонити? Кого кликати? Он син Мельниченко ходить за мною півдня — робіть щось і робіть… А що я зроблю?

— Давайте ще нового нашого доктора запросимо для консиліуму, — несподівано подав ідею Ілля. — Чому ні? Людина з досвідом, із крупної клініки. Нехай візьме участь.

— Та ради Бога, чому ні, — знизав плечима Малевич. — Дзвони на «швидку», нехай везуть. Хай ділить тягар. Давай.

***

Олег стояв сам-один перед домом на темній вулиці. У джинсах та футболці, з цигаркою у роті, з виразом нудьги та нерозуміння спостерігав нічний тачанівський пейзаж. Старенькі будівлі не більше двох поверхів упереміш із одноповерховими. Пуста вулиця, і лише десь далеко два голоси напідпитку тягнуть пісню.

«Швидка» підрулила до будинку, та водій попрямував до його підʼїзду.

— Ви до мене? — озвався до нього Олег.

— А ви — наш новий хірург? Тоді їдьмо, доктор.

— Їдьмо, — відповів Олег, сідаючи, як був, до «уазика».

***

Усі троє увійшли до ординаторської й розсілися за столами — хто де. На Олегові вже був одягнутий зверху джинсів білий халат.

— Ну що, які будуть ідеї? — похмуро промовив Малевич. — Можливо, у кращих клініках країни у таких випадках роблять ще щось?

Сказано це було без найменшого сарказму.

— Ну, що я скажу… — зібрався з думками Олег. — Як на мене — випадок дійсно неоперабельний. Зі столу не знімемо. За усіма правилами тут — тільки консервативно. Ну і, звичайно, враховуючи впертий характер кровотечі, без зонда Блекмора тут немає на що розраховувати. Невже в обласній жодного зонда немає?

Малевич лише мовчки похитав головою.