Лікарня на відлюдді

— Геннадію Андрійовичу, чому по території ввіреного вам закладу літають москальські літаки?

Літачок із зірками на крилах при цьому був піднесений до самого носа головного.

— А-а… пробачте… — знову спробував втрутитися Іван Іванович.

— Я вимагаю негайно звільнити територію лікарні від цієї радянської нечисті! — заявив Іван Павлович. — Негайно відправте людей, щоб визбирали!

Головний, завзято жестикулюючи, намагався щось пояснити Івану Івановичу, та комісія вже рухалася за корпус, де на них чекала жахлива картина. Усі доріжки, трава усіх газонів були закидані різнобарвним папером.

— Ну, я бачу, тут не тільки радянські… — не приховуючи сарказму, промовив Іван Іванович, взявши із землі ще один. — Оцей нібито американський…

***

За вікнами ординаторської давно смеркло. Олег увійшов, простягаючи руку Медвідеві.

— Що там у тебе?

— Та ось, апендицит притарабанили, недоречно, як бачиш.

— Дійсно, недоречно, — погодився Олег. — Якраз на Кличків.

— Я відчував, що цей бій не подивлюся, — розпачливо махнув рукою Ілля. — Я відчував: зараз щось привезуть…

— А на якій стадії у тебе підготовка? — запитав Олег.

— Та практично готово. Анестезіологи вже розгорнулися, ліки куплені — можна брати в операційну. Там «визрівший» апендицит — такий не будеш відкладати. Та йди сам подивися.

***

У травматологічній палаті під вікном ішла запекла нарада колишніх «авіаторів». Двоє ходячих хлопців із загіпсованими рукою та ногою сиділи на ліжку в третього, припʼятого до витяжки.

— Я йому кажу: ти що, козел, припух? А він мені: ми вашу Фертилівку ще минулого року на вуха ставили, і все таке…

— Ну, чисто зарвався мужик, — обурився той, що лежав на витяжці. — Я цього дебіла памʼятаю — на дискотеці колись наривався до мене. Ще тоді треба було йому задницю на вуха натягти.

— То слухай далі — він ще з якимись двома. Бачив, там по хірургії ходить такий, з рукою замотаною? Я став собі, тєлік дивлюся, а вони — вали до себе у травматологію, там дивись. Я кажу: він що твій, цей телевізор? А вони знову: «фа-фа, ля-ля»…

— Пацани, — вставив свої пʼять копійок третій, — ми з Вітюнею зараз однаково підемо на телевізор, бо там Клички битимуться. Будуть ці козли з травматології вимахуватися — завтра з ними розберемося. Тебе ж коли — завтра відвʼяжуть?

— Завтра… — скис припʼятий. — Мене завтра взагалі обіцяли вигнати, за літачки… Я що, винен, що якраз комісія приїхала?

— Годі скиглити, — обірвав Вітюня, — завтра тебе відвʼяжуть. Я сам чув — твій доктор казав, який гіпс зробить. Ним як вмажеш — куди тому Кличкові!

***

— Витриманий апендицит, — промовив Олег, сідаючи за стіл. — Так. А я не розумію, у чому проблема? Ти кажеш, анестезіологи готові. Давай, беремо вже. Якраз до Кличків встигнемо.

— Еге, встигнемо… — невдоволено повторив Ілля.

— Ну, нехай на кілька хвилин спізнимося.

— То він за пару хвилин і «замочить» негра.

— Добре. Давай подивимося цих пару хвилин, а тоді йдемо в операційну.

— А як не замочить? Якщо дванадцять раундів? Тоді у найцікавіший момент доведеться кидати і однаково йти в операційну.

— Ну, дорогенький… Ти — «і у віз не сяду, і пішки не піду». Давай, командуй чимскоріше. Сорок хвилин ще. Пʼятнадцять, заким введуть у наркоз, і двадцять пʼять — нам на роботу. Що, такі два здорові хлопці, як ми з тобою, за двадцять пʼять хвилин апендициту не втнуть?

Цей аргумент переконав, і Медвідь рішуче підвівся з місця, прямуючи в операційну.

***

Зосереджено гудів наркозний апарат, усі чомусь мовчали. Ілля закінчив обробляти йодом живіт хворого, і сестра подала хірургам стерильне простирадло зі щілиною посередині. Столик з інструментами поїхав до хворого.

— Можна! — скомандував анестезіолог.

— Надю, не спи! — підігнав Медвідь.

Вона подала скальпель у серветці.

— Тупфер, — простяг руку Олег.

— Затискач!

— Ще затискач!

— Ще!

Вони по черзі закидали операційну сестру цими наказами, і їй волею-неволею довелося рухатися скоріше.

— Вʼязатися!

— Ножниці!

— Надю, не спи, щойно одинадцята. Сушити!

— А… Куди ви так женете? — не зрозуміла вона. — Що за темп?

— На рекорд ідемо, — зосереджено промовив Ілля, роблячи своє. — Кохера!

— Затискач! — не відставав Олег.

— Обкластися!

— Ні, — здивувалася Надя, — вони точно на рекорд ідуть.

— Сушити, відсмоктувач!

— Ілля, он він. Сам наставився, гад…

— Бачу… — прокректав Медвідь, виводячи апендикс у рану. — Ще один затискач.

— Молодець, так і тримай, я обійду… — намагався якнайкраще допомогти Олег. — Лігатуру на затискачі!

— Ножниці! Надю, я ж просив — не спи! — знову взявся за сестру Ілля.

Але вона лише сопіла, висловлюючи невдоволення.

— Надю, «зетку»!

— Ось так, молодець.

Тепер вже не витримав анестезіолог. Відірвавшись від свого «господарства», Сергій Андрійович Щур зазирнув до операційного поля і стурбовано похитав головою:

— Хлопці, ви що, озвіріли? Точно — на рекорд ідуть. Чого ж ви не сказали? Я його як мінімум на сорок пʼять хвилин «загрузив».

— Ну, ми ж не знали, що так добре піде, — виправдався Ілля. — Серветку лапаратомну давай. Все. Шити!

— Атас… — знову не витримала сестра. — Сімнадцять хвилин! Скільки працюю, такого не памʼятаю.