Лісова пісня

Як я заплачу на малу хвилинку, то мусить хтось смiятися до смертi!

М а в к а

Русалко! ти нiколи не кохала…

Р у с а л к а

Я не кохала? НI, то ти забула, яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання - як вода, - плавке та бистре, рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал - воно кипить, а стрiне холод - стає мов камiнь. От м о є кохання!

А те твоє - солом'яного духу дитина квола. Хилиться од вiтру, пiд ноги стелеться. Зострiне iскру - згорить не борючись, а потiм з нього лишиться чорний згар та сивий попiл.

Коли ж його зневажать, як покидьку, воно лежить i кисне, як солома, в водi холоднiй марної досади, пiд пiзнiми дощами каяття.

М а в к а

(пiдводить голову)

Ти кажеш - каяття? Спитай березу, чи кається вона за тiї ночi, коли весняний вiтер розплiтав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обiйняти, навiки пригорнути довгим вiттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

Бо милий той - весняний вiтер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо вiн був нiжний, той весняний легiт, спiваючи, їй розвивав листочки, милуючи, розмаяв їй вiночка i, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… вiн справжнiй був весняний вiтер, та iншого вона б не покохала.

Р у с а л к а

Ну, то нехай тепер жалобу спустить аж до землi, бо вiтра обiйняти повiк не зможе - вiн уже пролинув.

(Тихо, без плеску, вiдпливає вiд берега i зникає в озерi).

Мавка знов похилилась, довгi чорнi коси упали до землi. Починається вiтер i жене сивi хмари, а вкупi з ними чорнi ключi пташинi, що вiдлiтають у вирiй. Потiм вiд сильнiшого пориву вiтру хмари дощовi розходяться i видко лiс - уже в яскравому осiнньому уборi на тлi густо-синього передзахiдного неба.

М а в к а

(тихо, з глибокою журбою)

Так… вiн уже пролинув…

Лiсовик виходить з гущавини. Вiн у довгiй киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гiлка достиглого хмелю.

Л i с о в и к

Доню, доню, як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а

(пiдводить голову)

Кого я зрадила?

Л i с о в и к

Саму себе.

Покинула високе верховiття i низько на дрiбнi стежки спустилась.

До кого ти подiбна? До служебки, зарiбницi, що працею гiркою окрайчик щастя хтiла заробити i не змогла, та ще останнiй сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту нiч, коли твоє кохання розцвiлося: була ти наче лiсова царiвна у зорянiм вiнку на темних косах, - тодi жадiбно руки простягало до тебе щастя i несло дари!

М а в к а

Так що ж менi робить, коли всi зорi погасли i в вiнку, i в серцi в мене?

Л i с о в и к

Не всi вiнки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту, а дика рожа буйнiї корали.

Невинна бiль змiнилась в гордий пурпур на тiй калинi, що тебе квiтчала, де соловей спiвав пiснi весiльнi.

Стара верба, смутна береза навiть у златоглави й кармазини вбрались на свято осенi. А тiльки ти жебрацькi шмати скинути не хочеш, бо ти забула, що нiяка туга краси перемагати не повинна.

М а в к а

(поривчасто встає)

То дай менi святковi шати, дiду!

Я буду знов як лiсова царiвна, i щастя упаде менi до нiг, благаючи моєї ласки!

Л i с о в и к

Доню, давно готовi шати для царiвни, але вона десь бавилась, химерна, убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею i дiстає досi заховану пiд нею пишну, злотом гаптовану багряницю i срiбний серпанок; надiває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на нiй червонi китицi ягiд, звиває собi вiночок, розпускає собi коси, квiтчається вiнком i склоняється перед Лiсовиком, - вiн накидає їй срiбний серпанок на голову.

Л i с о в и к

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину i зникає).

З лiсу вибiгає Перелесник.

М а в к а

Знов ти?

(Намiряється втiкати).

П е р е л е с н и к

(зневажливо)

Не бiйся, не до тебе. Хтiв я одвiдати Русалоньку, що в житi, та бачу, вже вона заснула. Шкода…

А ти змарнiла щось.

М а в к а

(гордо)

Тобi здається!

П е р е л е с н и к

Здається, кажеш? Дай я придивлюся.

(Пiдходить до неї. Мавка вiдступає).

Та ти чого жахаєшся? Я знаю, що ти заручена, - не зачеплю.

М а в к а

Геть! не глузуй!

П е р е л е с н и к

Та ти не сердься, - що ж, коли я помилився… Слухай, Мавко, давай лиш побратаємось.

М а в к а

З тобою?

П е р е л е с н и к

А чом же нi? Тепер ми восени, тепер, бач, навiть сонце прохололо, i в нас простигла кров. Таж ми з тобою колись були товаришi, а потiм чи грались, чи кохались - трудно зважить, - тепер настав братерства час. Дай руку.

Мавка трохи нерiшуче подає йому руку.

Дозволь покласти братнiй поцiлунок на личенько твоє блiде.

(Мавки одхиляється, вiн все-таки її цiлує).

О, квiти на личеньку одразу зацвiли! - цнотливiї, незапашнi, осiннi…

(Не випускаючи її руки, оглядається по галявi).

Поглянь, як там лiтає павутиння, кружляє i вирує у повiтрi…

Отак i ми…

(Раптом пориває її в танець).

Так от i ми кинемось, ринемось в коло сами!

Зорi пречистi, iскри злотистi, яснi та краснi вогнi променистi, все, що блискуче, - все те летюче, все безупинного руху жагуче!

Так от i я… так от i я…

Будь же мов iскра, кохана моя!