Прудко вирує танець. Срiбний серпанок на Мавцi звився угору, мов блискуча гадючка, чорнi коси розмаялись i змiшалися з вогнистими кучерями Перелесника.
М а в к а
Годi!.. ой годi!..
П е р е л е с н и к
В щирiй загодi не зупиняйся, кохана, й на мить!
Щастя - то зрада, будь тому рада, - тим воно й гарне, що вiчно летить!
Танець робиться шаленим.
Звиймося!
Злиймося!
Вихром завиймося!
Жиймо! зажиймо вогнистого раю!
М а в к а
Годi!.. пусти мене… Млiю… вмираю.
(Голова її падає йому на плече, руки опускаються, вiн мчить її в танцi омлiлу).
Раптом з-пiд землi з'являється темне, широке, страшне Марище.
М а р и щ е
Вiддай менi моє. Пусти її.
П е р е л е с н и к
(спиняється i випускає Мавку з рук, вона безвладно спускається на траву)
Хто ти такий?
М а р и щ е
Чи ти мене не знаєш? -
"Той, що в скалi сидить".
Перелесник здригнувся, прудким рухом кинувся геть i зник у лiсi. Мавка очутилась, звелася трохи, широко розкрила очi i з жахом дивиться на Мару, що простягає руки взяти її.
М а в к а
Нi, я не хочу!
Не хочу я до тебе! Я жива!
"Т о й, щ о в с к а л i с и д и т ь"
Я поведу тебе в далекий край, незнаний край, де тихi, темнi води спокiйно сплять, як мертвi, тьмянi очi, мовчазнi скелi там стоять над ними нiмими свiдками подiй, що вмерли.
Спокiйно там: нi дерево, нi зiлля не шелестить, не навiває мрiй, зрадливих мрiй, що не дають заснути, i не заносить вiтер жадних спiвiв про недосяжну волю; не горить вогонь жерущий; гострi блискавицi ламаються об скелi i не можуть пробитися в твердиню тьми й спокою
Тебе вiзьму я. Ти туди належиш: ти блiднеш вiд огню, вiд руху млiєш, для тебе щастя - тiнь, ти нежива.
М а в к а
(встає)
Нi! я жива! Я буду вiчно жити!
Я в серцi маю те, що не вмирає.
М а р и щ е
Почiм ти знаєш те?
М а в к а
По тiм, що муку свою люблю i їй даю життя.
Коли б могла я тiльки захотiти
її забути, я пiшла б з тобою, але нiяка сила в цiлiм свiтi не дасть менi бажання забуття.
В лiсi чується шелест людської ходи.
Ось той iде, що дав менi ту муку!
Зникай, Маро! Iде моя надiя!
"Той, що в скалi сидить" вiдступається в темнi хащi i там притаюється.
З лiсу виходить Лукаш.
Мавка йде назустрiч Лукашевi. Обличчя її вiдбиває смертельною блiдiстю проти яскравої одежi, конаюча надiя розширила її великi темнi очi, рухи в неї поривчастi й заникаючi, наче щось у нiй обривається.
Л ук а ш
(побачивши її)
Яка страшна! Чого ти з мене хочеш?
(Поспiшає до хати, стукає в дверi, мати вiдчиняє, не виходячи, Лукаш до матерi на порозi).
Готуйте, мамо, хлiб для старостiв, -
Я взавтра засилаюсь до Килини!
(Iде в хату, дверi зачиняються).
"Той, що в скалi сидить" виходить i подається до Мавки.
М а в к а
(зриває з себе багряницю)
Бери мене! Я хочу забуття!"
Той, що в скалi сидить" торкається до Мавки; вона, крикнувши, падає йому на руки, вiн закидає на неї свою чорну кирею. Обоє западаються в землю.
ДIЯ III
Хмарна, вiтряна осiння нiч. Останнiй жовтий вiдблиск мiсяця гасне в хаосi голого верховiття. Стогнуть пугачi, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче i враз обривається. Настає тиша. Починається хворе свiтання пiзньої осенi. Безлистий лiс ледве мрiє проти попелястого неба чорною щетиною, а долi по узлiссi снується розтрiпаний морок. Лукашева хата починає бiлiти стiнами; при однiй стiнi чорнiє якась постать, що знеможена прихилилась до одвiрка, в нiй ледве можна пiзнати Мавку; вона в чорнiй одежi, в сивому непрозорому серпанку, тiльки на грудях красiє маленький калиновий пучечок.
Коли розвидняється, на галявi стає видко великий пеньок, там, де стояв колись столiтнiй дуб, а недалечко вiд нього недавно насипану, ще не порослу морiжком могилу. З лiсу виходить Лiсовик, у сiрiй свитi i в шапцi з вовчого хутра.
Л i с о в и к
(придивляючись до постатi пiд хатою)
Ти, донечко?
М а в к а
(трохи поступає до нього)
Се я.
Л i с о в и к
Невже пустив тебе назад "Той, що в скалi сидить"?
М а в к а
Ти визволив мене своїм злочином.
Л i с о в и к
Ту помсту ти злочином називаєш, ту справедливу помсту, що завдав я зрадливому коханцевi твоєму?
Хiба ж то не по правдi, що дiзнав вiн самотнього несвiтського одчаю, блукаючи в подобi вовчiй лiсом?
Авжеж! Тепер вiн вовкулака дикий!
Хай скавучить, нехай голосить, виє, хай прагне кровi людської, - не вгасить своєї муки злої!
М а в к а
Не радiй, бо я його порятувала. В серцi знайшла я теє слово чарiвне, що й озвiрiлих в люди повертає.
Л i с о в и к
(тупає зо злостi ногою i ламає з трiском свого цiпка)
Не гiдна ти дочкою лiсу зватись! бо в тебе дух не вiльний лiсовий, а хатнiй рабський!
М а в к а
О, коли б ти знав, коли б ти знав, як страшно то було…
Я спала сном камiнним у печерi глибокiй, чорнiй, вогкiй та холоднiй, коли спотворений пробився голос крiзь неприступнi скелi, i виття протягле, дике сумно розiслалось по темних, мертвих водах i збудило мiж скелями луну давно померлу…
I я прокинулась. Вогнем пiдземним мiй жаль палкий зiрвав печерний склеп, i вирвалась я знов на свiт. I слово уста мої нiмiї оживило, i я вчинила диво… Я збагнула, що забуття не суджено менi.
Л i с о в и к