Людина-коробка

Але досить було відвести очі трохи вбік, і ця зловісна синява перестала тебе лякати. Скільки б ти не заглиблювавсь у думки, все одно залишишся псевдокоробкою. Від себе не втечеш. Увагу твою раптом привернув календар фармацевтичної фірми. З одного боку від торговельної марки — кремового Гіпократа, обведеного латинським висловом, — надруковано: «Пора вітаміну С й кортизону», з другого — «Вересень — місяць самодисципліни розладнаних нервів». Потім в очі тобі впало червоне число в лівому кутку. Остання неділя вересня. Мине ще день, і морська хвиля викине край парку запакованого в коробку утопленика… Але найголовніше станеться за кілька хвилин… Сьогодні. Скільки не вдавай, що не дивишся на календар, цифра все одно не зникне з нього. Так само, як і план твоїх майбутніх дій, складений у минулому часі. Ти зручно ставиш лікті на стіл. Спершись на них і нахилившись уперед, легше встати. Якщо натиснув на спусковий гачок, то слід чекати пострілу.

Однак тобі муляє оце недописане «Письмове свідчення». Може, ти б його порвав? Якщо все піде згідно з планом, то це тільки змарнований папір. А якщо план провалиться, то не зарадять ніякі слова.

Письмове свідчення (продовження)

Щодо нещасного випадку, я з певністю можу сказати таке: морські хвилі викинули на берег труп колишнього військового лікаря, під чиїм ім'ям я досі практикував. Його довго переслідувала манія самогубства, мені щиро жаль цього бідолахи, і я каюся, що втратив пильність і завчасно цьому не запобіг. Уклінно благаю вас: вислухайте мене до кінця.

В останній рік війни, коли ми служили в Н-ському польовому госпіталі, я був його помічником. Саме в той час він так захопивсь ідеєю добування деревного цукру, що майже всю його роботу в госпіталі фактично виконував я. На щастя, в мене чудова пам'ять і спритні руки, тож під його керівництвом я багато чого навчився. Що ж до його досліджень, то слід відзначити таке. Під час війни відчувалася гостра нестача цукру. Якби пощастило добути його з деревини, то це, без сумніву, було б відкриттям світового значення. Колись військовий лікар спостерігав, як вівці їли папір, виготовлений з деревини. Це наштовхнуло його на думку, що в їхніх кишках повинен бути активний фермент, здатний виділяти з целюлози крохмаль. Саме над екстракцією цього ферменту він працював день і ніч.

Та несподівано з ним сталося нещастя. Я вже не скажу, чи він заразився бактеріями з овечого шлунку, чи отруївся екстрактом деревини. Це була дивна хвороба: після трьох діб лихоманки усе тіло роздирав страшний біль, супроводжуваний судомою й розладом нервової системи. Про цю хворобу лікар нічого не знав, колеги теж безпорадно розводили руками. Я, коли тільки міг, переглядав наукову літературу, але ніяких згадок про таку хворобу не знаходив..

Я давно шанував цього чоловіка, отож не покинув його й тепер. Хвороба то загострювалася, то, відступала на деякий час, але перспективи на одужання не бачив ніхто. Я не прощу собі до кінця життя, що не встояв перед його благаннями й дозволив уживати наркотики. Але ж він так страждав! Хворий поступово втягся й зрештою став наркоманом. Тим часом закінчилася війна, і ми разом демобілізувалися.

Я не пішов од нього й після війни, і незабаром ми спільно з ним відкрили приватну клініку. А тут усю роботу фактично виконував я, хоч уважався лише асистентом лікаря й адміністратором. В кращому разі він читав історію хвороби і давав мені поради. Ви, певне, спитаєте, чому я лікував, не маючи на те офіційного права. Зараз я щиро про все розповім.

По-перше, я мусив добувати наркотики для нещасного. Присилувати мене до роботи він уже не міг — я був його рівноправним компаньйоном. Мене спонукали тільки дружні почуття. Крім того, кожен повинен нести свій тягар відповідальності. Ви можете закинути мені, чому я не лікував його від наркоманії, якщо був його другом. Та тому, що ця хвороба практично невиліковна. Мої ін'єкції тільки прискорювали неминучий сумний кінець, але мною керувало почуття милосердя. Коли б не це почуття, я міг би покинути його напризволяще. Та я цього не зробив.'

По-друге, я не заперечуватиму, що табличка на дверях із прізвищем військового лікаря забезпечувала мені прожитковий мінімум. Однак це не означає, що я мав користь із лікаревого нещастя. Клініка лишалася в руках його дружини. Лише згодом ми з Наною створили свою сім'ю, хоча й жили на віру. Цього настирливо домагався й сам лікар, побоюючись, щоб я, бува, кудись не втік і не покинув його. Для запеклого споживача наркотиків такий різновид манії переслідування дуже характерний.