Людина-коробка

Я й зараз пишу. Ота суперечка була зовсім безглузда: якщо ці нотатки пишу не я, то хто ж тоді їх пише? Хоч зауваження псевдокоробки пре те, що я допустився розбіжності в часі, мушу визнати цілком справедливим. А все інше гаразд. Коли я зустріну медсестру, її поведінка багато чого скаже. Тепер я зможу визначити, що здобув, а що втратив, вилізши з коробки на світ. Приміром, вона поспішить мені назустріч у розстебненому халаті. Або ж застебне його на всі гудзики… Або, скажімо, урочисто попрямує до мене, розстібаючи гудзики на ходу, якщо раніше вони були застебнуті. Поки не переступила ще той особистий кордон, я зможу прочитати її наміри в очах. Якщо в них буде спокій, то це означатиме, що між нею й лікарем давно вже нелади, і я лише звільнив її від насильства й тиранії. Якщо ж, навпаки, очі забігають, то це свідчитиме про те, що вона діяла з лікарем заодно, а я дивом урятувався од пащі тигра…

Але годі про це. В таких дилемах немає ніякого сенсу. Турбує не те, що все нелогічне, а навпаки — те, що надто логічне. Правда схожа на мозаїчне панно, в якому бракує багатьох камінчиків. Хоча, можливо, я — вже не я, та все ж таки, що змушує мене жити? Мабуть, я повторюсь, коли скажу, що людина-коробка — ідеальна мішень. На місці лікаря, я б уже давно собі чогось підсипав. Крихту отрути в чешку чаю — і все гаразд… А що, коли мені вже підсипали? Це теж цілком можливо. Ніщо ж бо не підтверджує, що я ще й досі живий.

Письмове свідчення

Все, що я зараз розповім, — щира правда. Ви питаєте про труп, який викинула на берег морська хвиля в парку містечка Т.? Я про все розповім з власної волі.

Моє прізвище — С.

Місце проживання — (пропущено)

Фах — помічник лікаря (санітар)

Дата народження — 7 березня 1925 року.

Моє справжнє прізвище — С. А прізвище та ім'я, під якими я був зареєстрований у страховій конторі й займався лікарською практикою, дав мені мій колишній шеф, військовий лікар — у нього я служив санітаром під час війни.

Я не був ув'язнений, не був під судом і слідством.

Я ніколи не служив ні в державній, ні в громадській установі, не одержував нагород, пенсії та одноразової матеріальної допомоги. Я не одружений, до минулого року жив на віру з Наною, сестрою-хазяйкою лікарні. Нана була законною дружиною військового лікаря, під чиїм прізвищем я працював. Я жив з нею з повної згоди лікаря, й ніяких непорозумінь у нас не було. Між мною й Наною до особливих суперечок теж не доходило, аж поки торік на роботу прийняли нову медсестру — Йоко Тояму. Нана сприйняла це як образу, й ми з обопільної згоди вирішили розстатися.

Напрактикувавшись біля шефа під час війни, я згодом почав лікувати самостійно — майже не звертався до нього за порадами, хоча й працював під його прізвищем. Особливої слави я зажив як хірург, оперуючи апендицити. Озирнувшись тепер на своє життя, я гірко каюся й обіцяю припинити незаконну лікарську практику.

Але повернуся трохи назад: вас передусім цікавить той нещасний випадок…

Що сталося з С.

Тепер пишеш ти.

Світло ввімкнено тільки на столі. Ти відводиш очі від свого «Письмового свідчення» й глибоко зітхаєш. У коридорі горить лампа, і з-під зачинених дверей до темної кімнати пробивається вузенька смужка світла. Якби хтось підійшов, вона б відразу зникла. Мляво пливуть секунди. П'ять… сім… Ніде ані звуку.

Подзьобані білі двері тьмяно блищать, кілька шарів фарби так і не заховали подряпин. Ти замислився, наче прагнеш подивитись крізь двері в коридор. Але що це за звук?.. Невже причулося?.. Ні, таки справді щось шарудить, але не за дверима. Ти обертаєшся до вікна. Під вікном вузеньке ліжко, на ньому картонний куб… Може, ти злякався справжньої людини-коробки? Але це прийшла не вона. Не схоже. Це навіть не пес. Мабуть, знову та сама клята курка, що бозна-відколи звикла вештатися вночі. Никає попід вікнами, шукаючи не знати чого. Нічна курка — велика дивина, еге ж? Довкола така темрява, а вона ходить і визбирує черв'яків. За незвичайні здібності — незвичайна й винагорода. Чому ж вона така задрипана й худа?

Ти підносиш до вуст надпиту склянку пива, але відразу ж ставиш її назад. Минуло вже чотири години, як ти сидиш тут. Хоч іще тільки кінець вересня, небо вкутала повсть темних хмар. Ти змочуєш спиртом ватку, обтираєш спітнілий лоб, облизуєш клейкі губи, але вентилятора не вмикаєш. Треба неодмінно почути, як хтось підійде до дверей. Ти став страшенно підозріливий.

На столі товсте скло. На ньому твоє недописане «Письмове свідчення». Свідчення про те, чого ще не сталося й, може, взагалі не станеться… Ти відсуваєш аркуш із свідченням і берешся до блокнота з нотатками. Невеличкі оранжеві сторінки, поліновані вертикально… Ти ба! Я й не підозрював, що в тебе блокнот точнісінько такий самий, як у мене. Тремтячою рукою розгортаєш його. Перша сторінка починається з таких слів:;