Людина-коробка

— Не скажу, що це приємно, але напівсуху білизну теж можна якось надягти. Досохне на тілі. Мені вже вривається терпець.

— А в мене, здається, нежить. Усе тіло аж пашить… Це від недосипання… Як занурю ноги в пісок, стає приємно… Та я все одно тремчу. Невже перестояв під душем? Тиждень тому, я теж сюди забігав — перед тим, як іти до лікарні, але тоді я мився не так довго: боліла рана… А сьогодні вирішив змити з себе весь бруд, що нашарувався за три роки… Цілий брусок новісінького мила змилив. До речі, як є діло рукам, то й думки легше зібрати. Чого я тільки не передумав за цілий тиждень! І чого не переробив… Навіть жіночу статуетку вирізьбив. Хотів зобразити медсестру, але вийшло щось схоже на п'явку… Отож, розімлівши під душем, я заходився себе шкребти. Шкріб нігтями й терся ганчіркою — аж пекло, а потім змивав водою. За четвертим разом леп трохи зійшов, а голова вкрилася піною. Я думав, що стану прозорий, як скло. Але де там… Мило стерлося на льодяник, руки потерпли, а тіло пройняв дрож, наче з мене зняли шкіру. Мене мало не занудило. Надумав змити з себе трирічний бруд одним бруском мила!.. Невже зосталися самі кістки, а тіло обернулось у грудку землі?.. Я знесилено впав на пісок. Нічого в мене не вийде! Хоч би цілих три роки я мився в цій солоній воді, а бруду все одно не змию…

— Цікаво, кому набридне першому: оповідачеві чи слухачу?

— О, тепер я тебе зрозумів до кінця! У тебе надто зухвалий тон. Не думай, що ти виростеш у моїх очах, коли скажеш: «Ні, я людина жива». І ти, і твій медичний кабінет — усе це лише ієрогліфи на стінках моєї коробки. Чорнильні рисочки та гачки. Можливо, сидячи в оцій вигаданій мною коробці, ти цього не збагнеш, але саме в цих ієрогліфах криється різниця між справжнім і підробленим. Тісна кімнатка на одного, яку я зараз оглядаю… Зворотний бік лиця, якого ніхто не може побачити й скопіювати… Рясно списаний картон затужавів од трирічного поту й зітхань… Моя біографія… Схема вуличок і глухих кутів, де можна дістати їжу, нотатки й коментарі до них… І ще якісь незрозумілі навіть для мене карти й цифри… Тут зібрано все, що може стати в пригоді.

— Скільки показує зараз твій годинник?

— П'яту… за вісім хвилин…

— Ти почав писати о третій вісімнадцять. Хитрий у тебе годинник. Виходить, що відтоді минула всього година тридцять хвилин.

— Я тільки нотую для пам'яті. Ти сказав, що мені жаль розлучатися з коробкою? Але як тільки я покину її, то й тебе разом з цими записами не стане.

— Виходить, ти теж неабиякий оптиміст.

— А хіба невіра краща?

— Ти вже нашкрябав п'ятдесят дев'ять сторінок. За якихось півтори години п'ятдесят дев'ять сторінок… Річ неможлива, з якого боку не глянути… Я тебе попереджував: перестань плескати язиком, краще спробуй пояснити, коли все це ти встиг. Скільки можна в середньому написати за годину сторінок? Скажімо, одну. Якщо це мазанина — то хай іще три.

— Іноді можна й більше.

— Ну гаразд: припустімо, що за годину можна написати п'ять сторінок. Якщо поділити п'ятдесят дев'ять на п'ять, одержимо неповних дванадцять. Дванадцять годин! Невже ти з третьої пополудні тільки те й робив, що писав?

— Це моя справа. А як я пишу, не твоє діло!

— Тут не все гаразд із часом. Або доки ти лежав непритомний, пройшло більше, ніж двадцять чотири години, або внаслідок космічної катастрофи Земля сповільнила свій рух. Хоча можна висунути й зовсім іншу гіпотезу. Скажімо, що автор цих нотаток не ти. Нічого страшного в цьому немає.

— Навіщо вигадувати зайве? Все це понаписував я. Темний пляж, запах моря. Довкола електричної лампочки роздягальні в'ється зграя мошок, схожа на хмарку диму, та я туди не дивлюсь. Об коробку раз у раз щось стукає, але це не дощ: то вдарилась комаха, певно, якийсь жучок. Зараз я держу в роті цигарку. Черкаю сірником. Вогник освітлює мої ноги. Я підношу його до литки й відчуваю жар… Отже, все це — безсумнівна реальність! Якщо я покладу ручку, наступне слово в цих нотатках не з'явиться…

— А якщо це пише хтось інший і зовсім не тут?

— Хто ж це, цікаво?

— Ну хоча б я.

— Нісенітниця!

— Сиджу й пишу, уявляючи собі, ніби ти мене вигадав.

— Навіщо це тобі?

— Щоб вивести людину-коробку на чисту воду.

— А вийде навпаки. Бо якщо ти автор, то людина-коробка взагалі не існує: вона — витвір твоєї фантазії.

— Отож-бо! Це зайвий раз підтвердить її нереальність. І всі нарешті зрозуміють, що це звичайнісінька вигадка.

— Я передчував, що так воно й буде… Ти — втілення розпачу. І це я міг тобі довести ще тоді, до початку наших переговорів. Шкодую, що не застеріг тебе: в мене є речові докази. Якби ти знав про них, то, мабуть, повівся б розважніше. Ні, ні, я не збираюся ними користатись. Якби хотів, то вже скористався б… Згодом я тобі їх сам покажу. А тепер я цілком покладаюся на твою щирість. Згоден?

— Цілком. Тільки ніяк не збагну, на що це ти натякаєш?

— Пробач, від недосипання в мене паморочиться голова… Я хотів би почути твоє слово. Хто вибрав мене за мішень? Хто стріляв тоді з пневматичної рушниці?

Несподівано замість лікаря відповіла медсестра: