Людина-коробка

— Непереконливо. Адже вона стоїть і жде. Але відстань між вами ще завелика. Якщо ти не підступиш бодай на крок, то так і не зможеш на неї глянути. Я зараз тобі поясню, чому ти боїшся підступити. — Змінивши тон, псевдокоробка вийшла з кутка й опинилася на однаковій віддалі від кожного з нас. — Перш ніж спаруватись, і птахи, й риби, й звірі влаштовують церемонію залицяння. Як стверджують фахівці, це наче видозміна погрози чи нападу. І це правда, бо кожна жива істота оточує себе особистим кордоном, а тому кожен порушник викликає захисний інстинкт. Силоміць ніхто не парується. Треба прорвати цей невидимий кордон і відчинити собі двері. Для цього слід відвернути увагу партнера, приспати його захисний інстинкт. А кінцева мета завжди однакова: прорвати особистий кордон. У людей він проходить на відстані двох з половиною метрів: це вже я знаю з власного досвіду. Партнера можна вмовляти, спокушати блискучим камінцем, але мети не буде досягнуто, поки ти не переступиш цієї межі. Очі з такої близької відстані перестають бачити. Лишається тільки дотик і нюх.

— До чого це ти хилиш?

— Ступни ще крок, і кордон лишиться позаду.

— А далі що?

— Який же ти нерішучий! Хіба тобі не дали перепустки через її кордон? Перепустка в тебе є, ти купив собі право зробити цей останній крок. Ціною власної коробки. Чи ти вже боїшся? А може, набиваєш собі ціну? Так чи так, а до коробки тобі вже не буде вороття, хоч ти, затуливши циферблат годинника, намагався зупинити час.

Рука дівчини застигла на резинці трусів, а розгублений погляд її осклянілих очей ніби шукав поверх моєї голови точку опори.

— Чому це ти заговорив про час?

З коробки озвалося сопіння:

— Ти ж сам казав, що людина, яка почуває відразу до новин, не може бути негідником. Ти суперечиш сам собі: досі не вірив у можливість зміни, а тепер боїшся здійснення власних мрій. Це зветься страусовою хворобою — ховати голову в пісок.

— Я не маю права ризикувати.

— Колись я читав про одного, що жив з мумією своєї коханки, бо, мовляв, мумії вірніші за живих жінок.

— Мене таке мало цікавить.

— Ну що ж. Я тебе зрозумів: ти не хочеш кидати коробку.

— А хіба я тобі не сказав, що вже розпрощався з нею?

— Тоді скажи, де ти зараз і що ти робиш?

— Розмовляю ось тут із тобою. Ти що, не бачиш?

— Тоді я спитаю так: а хто ж пише оці нотатки? Й де? Здається, це робить хтось у коробці при світлі електричної лампочки всередині пляжної роздягальні?

— Я такого начебто не казав. Інакше мусив би визнати, що тебе немає, що ти просто витвір моєї фантазії.

— Отож-бо.

— Годі сперечатися!

— Бо насправді існує тільки один з нас: той, хто пише оці нотатки… Погодься зі мною, що це звичайнісінький монолог. Напевне, цей «хтось» має намір писати без кінця, щоб, бува, не втратити коробку.

— Не мороч собі цим голови. Я просто чекаю, коли висохне білизна. Як тільки вона висохне, я одразу ж піду геть. Вітер проймає аж до кісток. Мабуть, я перекупавсь. У коробку заліз від холоду: тільки на часину. А цих нотаток мені зовсім не шкода. Хоч зараз можу кинути й більше до них не вертатись…

— Ти справді вирішив з нами зустрітись, поки висохне білизна?

— Мені ж готуватись до цього не довго. Повикидав сякий-такий дріб'язок і можна йти. Щиро кажучи, вибратись із коробки не можна тільки без однієї речі… Не розумієш?.. Для цього потрібні штани. Якщо вони є, легко можна змішатися з юрбою… Навіть без чобіт, навіть голим до пояса… І навпаки — в новеньких черевиках, у найкращому піджаку, але без штанів на вулицю й не виходь. Бо в цивілізованому суспільстві кожен у штанях. На щастя, я заздалегідь приготувався до цього: придбав новісінькі штани. Вперше я їх надяг минулого тижня, коли ходив лікувати плече. Вони в коробці не заважають, якщо їх повісити на гачок. А ще я маю при собі професійне знаряддя — фотоапарат… Решта мого добра нічого не варта. Щоб не морочити собі голови, я хоч зараз ладен його викинути. Без ніякого жалю… А може, не треба? Краще я його подарую тобі. Рушник і зубна щітка, лезо, сірники, паперова чашка, ватяні затички для вух, термос, автомобільне дзеркальце, ізоляційна стрічка… Протидизентерійні засоби, очні краплі й бактерицидний ртутний препарат я не згадую — ти лікар і маєш цього добра досхочу… Шість фотографій, вирізаних з другого тому «Шедеврів сучасної фотографії ню»… Трубка із збільшувальним склом, щоб роздивлятися ці фотографії. Ти здогадаєшся і сам, як нею користуватись. Далі: електричний ліхтарик, кулькова ручка, пластмасова дощечка, виток дроту й інші дрібниці… Все це непотріб, але я на власному досвіді переконався, що він полегшує життя в коробці. Подяки я від тебе не жду, але певен, що людина-коробка без цього не проживе. На перший час тобі не завадить і мініатюрний транзистор. Бо, поки звикнеш, не раз відчуватимеш самотність…

— Коли висохне твоя білизна?

— Здається, дощ уже перестав, але повітря все одно вологе, тому так довго й сиджу тут. До ранку висохне, хай тільки почнеться бриз.

— Небо на сході ще темне?

— Обрій посвітлів. Мабуть, каракатиці вже випливли на поверхню. Саме їхній час. Незабаром світанок.