Людина-коробка

Я в думці благав її: «Мовчи… мовчи… Тепер слова не на твою користь, не кажи більше ні слова».

Її пальці торкнулись дев'ятого гудзика. Лишилося ще три.

— По тобі бачу, що замість фотографувати, ти б охочіше перейшов до конкретних дій. — Псевдокоробка веселими балачками заходилась конопатити тріщину, яка розділяла нас. — Я схвалюю твій вибір: у тебе непоганий смак. Але не варто вдавати, що ти байдужий до її принад. А фотографію ще зробиш — буде час і на це. Мене можеш не соромитися: я відмовився від неї ще торік. Наше кохання й так надто затяглося. Коли вона зробила аборт, їй довелося заробляти собі на хліб. Вона здавалася безневинним дитям… Аж дивно, як це я зумів! Я її ні про що не розпитував: ні про колишнього коханця, ні про сім'ю. Й цим, мабуть, і привернув до себе.

Вона зиркнула в його куток:

— Якби спитали, то, гадаю, розповіла б вам усе.

— Я діяв підсвідомо.

— Я була вам за це вдячна.

— Попередня медсестра ремствувала на тебе. Обзивала задрипанкою, повією та всілякими іншими лайливими словами.

— А ви ж що?

— Намагався розвіяти її недовіру. Й домігся цього. Але ти людина імпульсивної вдачі. Коли я тобі в чомусь дорікав, ти каялась. І тоді між нами був повний мир.

— Я завдавала вам чимало клопоту… — її пальці застигли на останньому гудзику.

— Байдуже, я вже все забув. Моя інтуїція мене таки не зрадила: я правильно вчинив, що не розпитував тебе про твоє минуле. Інакше тебе б уже й близько не було.

На її заокруглених устах заграла усмішка. Вона зняла блузку й поклала край тапчана. Тіло її не було худе, під шкірою вгадувався тонкий прошарок жиру. Я насилу згадав, на що схожа її шкіра: на ніжну ягнячу замшу для протирання лінз.

— Ми жили з вами в злагоді, хіба ні?

— Ще б пак! — у гугнявому голосі лікаря бринів сміх. — Я самовпевнено вірив, що зможу втримати тебе… Мов той дурень, двічі на день, уранці й увечері, голивсь… — Тепер він звертався до мене — я це відчув. — Ми надто легковажно сперечались про її тіло, наче про фіги в садку: достигли вони чи не достигли… Тоді звільнилась попередня медсестра. Це було так раптово, ніхто цього навіть не сподівався…

(Дописка червоним чорнилом на берегах нотаток:

«Я не знав, що колишня медсестра була його дружиною… Та це вже не має значення. З нею він теж утомився…»)

Жовтаво-землиста спідничка трубкою сповзла до ніг дівчини. Лівою ногою вона переступила її, правою легко відкинула геть. Спідничка неохоче лягла біля тапчана — тільки гудзики хруснули об паркет, наче хтось розтоптав черепашку. В тіло дівчини вп'ялися неймовірно коротенькі сині труси. Вона притулила руки до стегон, мовби збиралася стрибнути в басейн. Поза ця була трохи кумедна, але кожний рух дівчини оживляв простір, вирізьблював з нього інший світ. Мене охопив дивний сум, стало неймовірно жаль себе, що я все це побачив лише сьогодні…

— Стривай, — утрутилася псевдокоробка, коли пальці дівчини вже торкнулися до резинки трусиків.

Вона завмерла, дивлячись понад мене в далину, а той звернувся до мене:

— Ти поглянь на неї як слід. Вона ж для тебе роздягається. Ти тістечка з рисового борошна їв? А тобі не здається, що плечі її пливуть, мов оте тісто, й щойно застигли в цю мить? Подобається мені й лінія від талії до округлих стегон. А тобі?

— А я б тільки дивився на ноги… — Тільки-но я вимовив ці слова, як щелепа моя раптом затерпла й зуби заскреготіли. Очні яблука так налились, що, я не міг звести на неї погляд аби побачити, яке враження справили мої слова. Дим з коробки більше не виходив, але кашель лікаря чомусь не душив. — Однак я не знаю: гарні вони чи ні… Переді мною наче книжка іноземною мовою, якої я ніколи не вивчав… Мені й самому дивно, чому я не можу відвести очей від її ніг.

— Мабуть, тому, що вони найближче до лона.

— Навряд. Тоді таке враження викликали б у мене будь-чиї ноги. Мабуть, не це. Просто вони засіб до втечі. А все, що втікає кудись, хочеться наздогнати. Мабуть, тому…