Людина-коробка

Незабаром він і справді заторохтів коробкою, перехилив її на лівий бік, шторка віконця розсунулась і відкрила лікареве око. Невиразне й здатне лише на одне: дивитися. Та я раптом побачив, що це чванливе око мене гіпнотизує. Невже воно навчилося цього так швидко?.. Я занепав духом. Адже він мав мене за взірець, і тепер я дивився на самого себе.

— Годі про це. — Його писклявий голос нічого доброго мені не віщував. — Ти ж однаково не повіриш.

— У що?

— Що я піду звідси замість тебе. Тобі кортить, але ти не віриш.

— Але ж ти й сам не схочеш піти.

— Піду, якщо ти мені в чомусь поступишся. — Псевдокоробка відкашлялась і дедалі влесливішим тоном повела: — Невелика поступка з твого боку. Я дозволю тобі робити в цьому домі все. Не втручатимусь у ваші стосунки з нею. Навіть не мулятиму вам очей. Але з умовою, що ти дозволиш мені дивитись на вас. Тільки дивитися! З коробкою на голові, як ось зараз. Хоча б з найтемнішого кутка. Потім ти звикнеш і вважатимеш мене коробкою для сміття.

Мені раптом здалося, ніби свої власні думки я передоручив цьому двійникові. Я нишком глянув на медсестру: вона ворушила пальцями, наче гралася в аяторі[2] без ниток. Тоді повільно переклала ногу на ногу. Одне коліно випорснуло з-під накрохмаленої поли. Мені закортіло погладити його. Майнуло в голові, що під халатом вона зовсім гола. Було таке відчуття, ніби в шлунку раптом почала роздуватися гумова куля, яку я проковтнув, нічого не підозрюючи. Але чи стане мені відваги попросити медсестру, щоб вона роздяглася при псевдокоробці?

— Не лякайся таких дрібниць, — немов заохочуючи мене, озвався лікар із свого кутка. — На людину-коробку не варто зважати. Бо вона все одно, що вітер чи пилюка. Це вже я знаю по собі. Якось я випадково клацнув апаратом, а коли проявив плівку, то побачив на ній великим планом, що вулицею сміливо крокує людина з картонною коробкою на голові. Я не такий майстер, як ти, отож користуюся дитячим фотоапаратом. Що ж я тоді знімав?.. Уже й не пригадую. Здається, когось у труні. Я маю звичку фотографувати похорон колишніх своїх пацієнтів. Знімок робився зблизька, і я мав би добре все пам'ятати, однак не запам'ятав. Той чоловік був цілковитою протилежністю привида, якого бачиш і якого насправді не існує: його ж я не побачив, хоч він там був. Відтоді я зацікавився людиною-коробкою. Почав придивлятись і згодом уже знав, що вулицями нашого міста їх вештається чимало. Та скільки потім не дививсь, але так жодного разу й не помітив, щоб хтось бодай зиркнув у їхній бік. Отже, виходило, що не лише я такий сліпий. Підходить отака людина до прилавка, висовує з дірки руку й починає цупити всілякий товар, здебільшого дешевий: помідори, висушену соєву масу чи молоко. Просто кумедія — заклопотаний продавець, упадаючи перед покупцями, не тільки мовчить, а ще й прикидається незрячим. Чи, може, хоче замовчати неприємний факт? Ходити вулицями, запакувавши себе в картон, — хіба це не зневага до світу й до людей? А може, це взагалі якась нікчемна нежива річ, якою можна просто знехтувати? Отож і ти на мене не зважай…

Псевдокоробка урвала свою розповідь. Я зітхнув, бо заперечувати не було чим. Що людина-коробка нікчемна річ — це я знав краще за лікаря. Тільки він не дуже підходив для такої ролі: як лікар з практикою, він, напевне, нажив чимало добра, і саме воно може стати нам тепер на перешкоді. Зрештою, все залежало від медсестри. Якщо б вона згодилась, ми б змогли миритись і втрьох, я схаменувся: бодай іноді вдвох. Якщо ж його не вдається вважати коробкою для сміття, то хоча б мавпою в клітці. Я звернувся до медсестри:

— Ну, а ти згодна?

— Я? — Зиркнувши на мене, вона перевела погляд на псевдокоробку в кутку. Очі її сміялись, і мене почала брати злість. — Не знаю… Проблема досить складна… Коли я починаю над чимось думати, зі мною коїться казна-що: то ненароком сяду на склянку, то ножиці впадуть на ноги… Котра зараз година?

— Дев'ять тридцять шість, — відповіла замість мене псевдокоробка, і я зрозумів, що це справедливий докір за мою нерішучість.

Медсестра спитала про мій вік:

— То скільки ж вам?..