Людина-коробка

Тільки-но я це усвідомив, як різко змінилось і моє ставлення до новин. Як би це вам краще розтлумачити?.. Ні, я вам не скажу: «Перестаньте ганятися за новинами»… Думаю, ви мене розумієте… Як ви гадаєте, навіщо людям стільки новин?.. Щоб знати все наперед і приготуватися до найгіршого?.. Так само думав колись і я. Неправда! Люди жадібні до новин, бо новини заспокоюють. Коли слухаєш новину, навіть найжахливішу, то ти живеш. Справді найбільшою новиною буде остання: та, що сповістить про загибель світу. Кожен мріє почути її. Бо тоді не доведеться покидати цей світ самому. Здається, я отруївсь новинами тому, що намагався не пропустити цього останнього повідомлення по радіо. Однак, коли не вщухає злива новин, до кінця світу ще далеко. І це теж своєрідна новина: мовляв, іще тримаємося. Навіть певніша від усіх тих заяложених гарантій. Учора вночі «В-52» скинули на Північний В'єтнам найбільшу цього року кількість бомб, а ви тримаєтесь. На прокладанні газових труб обгоріло вісім чоловік, а ви спокійно собі дихаєте. Ви й далі живете, хоча ціни досягли рекордного рівня. Вам і за вухом не свербить, дарма що промислові стоки повністю знищили рибу й молюсків у затоці…

— То на чому я спинився?

— Що ви більше не слухаєте новин… — Вона заклала ногу на ногу, мовби знала, що мене в ній найбільше цікавить, і потяглася до цигарок. А з фальшивої коробки в кутку почувся невиразний голос:

— Навіщо б я себе отак рекламував?

— Бо той, хто не слухає новин, не може бути негідником, — відповів я, не перестаючи всміхатися до дівчини. — Коли вже я не вірю в жодну новину, то я не вірю також у якусь зміну, отже, нічого не домагатимусь од вас силоміць.

— Тут сталося непорозуміння. — Голос у коробці несподівано зміцнів.

— Яке непорозуміння?

— Та через ті п'ятдесят тисяч ієн, які я дав за коробку. Я наївно вважав, що людина-коробка — твій добрий приятель. А виходить, що ні. Як же тепер буде з грішми: береш чи ні?

— Ти дарма на мене ображаєшся… — відповів я знітившись. — Хіба ти досі не знав, що людина-коробка — це я?

— Уяви собі, що не знав.

— Годі прикидатися. Я тобі зараз доведу… — Я поволі вдихнув і видихнув повітря. — Ти впізнав мене ще тоді, коли я прийшов лікувати рану. Сяк-так підстрижене волосся… Недбало поголені щоки… Все обличчя в лишаях — навіть на шиї та потилиці…

— Хіба серед фотографів мало диваків? — Його впевнений голос іще дужче підкреслював зневагу до мене. Я зрозумів, що вони змовилися.

— Ти ж сам виймав кулю з мого плеча: кулю пневматичної рушниці. Чи ти не помітив і цього?

— Нічого дивного. Пневматичні рушниці є в багатьох. Тхори нишпорять по курниках.

— Коли мені ввігнали кулю в плече, біля мене опинився добросердий очевидець. Він і порадив звернутися до тебе. Ще й пожертвував грошей на лікування. Три банкноти по тисячі ієн, що пахли крезолом… — І я заглянув у вічі медсестрі. Невже вона мене зрадить? Коли я лежав у них, вона обіцяла навіть позувати… Як вірити її словам, то для неї це найприємніше заняття. Як же це так: тоді спокушала, а тепер удає, ніби нічого й не сталося. Хоча дратувати лікаря було зараз не варт — це могло їй лише нашкодити. Я сказав: — Якась дівчина на новенькому велосипеді… На жаль, я побачив тільки її спину й надзвичайно гарні ноги. Коли такі ноги побачиш хоч раз… За кілька років життя у коробці я стільки набачився їх. Тож око в мене досвідчене.

Від тамованої усмішки щоки її аж роздулися. Голосно засміявся тільки лікар:

— Справжній курйоз. Одна справа — побачити коробку на комусь, і зовсім інша — коли ця коробка на твоїй власній голові.

— Я ще остаточно не вирішив, відмовитись мені од права на коробку чи ні. Зваж і на це.

— Дуже велика різниця, — спокійно, карбуючи слова, повторив лікар. — Вчора я вперше провів у ній цілу ніч. Є резон стати людиною-коробкою…

— Я тебе до цього не заохочую.

— Ще б пак!

В його безтурботному голосі вчувався смішок. Не доброзичливий і не глузливий, а все-таки неприємний смішок. Якийсь невизначений. А коли я сюди прийшов, цей голос видався мені дружнім і лагідним. Коли б лікар запитав, чого я навчився за три роки життя в коробці, я б охоче йому розповів: і як роздобути їжу, і де знайти консерви або рис, іще придатні до вживання, і де слід остерігатися лютих псів, яких у місті набереться доброго півдесятка. Однак зі мною він чомусь ніяковів. Мабуть, зрозумів, що він — мій наслідувач. А коли так, то я мав би викликати його на поєдинок. Тим часом я повернув стріли в її бік:

— Коли б це залежало від тебе — як би ти повелась: не пустила б його чи дала б повну волю?

Спершись на операційний стіл, вона звела на мене очі. В них був сум, хоч уста, здавалось, усміхалися.

— Я думаю так: хворим не стане легше від того, якщо ми повісимо табличку біля брами: «Сьогодні прийому не буде».

Це була хитра відповідь, яку кожен міг тлумачити по-своєму. Я вирішив не поспішати — хай скаже своє слово лікар.