…Здається, це було невдовзі після того дня, коли я поселився в коробці. В тісному закутку між убиральнями та стоянкою автомашин я побачив трохи пошкоджену коробку. Вона була мов порожній дім, що втратив господаря, — зблякла й поруділа від вітру та дощу. Я відразу ж здогадався, що це й справді чийсь покинутий дім. Розірване віконце з брудною завіскою… Бокові спостережні вічка набрякли й скидалися на прищі. Я віддер передню стінку. Мені здалося, ніби я зриваю пластир.
Я заліз у діру, машинально захищаючи це покинуте житло від цікавості перехожих.
Усередині, наче відбитки рук, збереглися виразні сліди колишнього мешканця коробки (назвімо його умовно В.). Наприклад, приліплена до стінки ізоляційною стрічкою паличка для їди, що затуляла щілину в коробці. Поблякла вирізка з фотографією ню, схожа на пляму пташиного посліду. Червона мотузка, якою прив'язують коробку до пояса, щоб не хилиталася. Пластмасова коробочка під віконцем. Численні написи на стінках. Чисті місця — все прямокутники, великі й малі, напевне, колись тут висів радіоприймач, торбинка, кишеньковий ліхтарик тощо.
Мені стало млосно, наче я глянув на труп колишнього мешканця. Мені й на думку не спадало, що й мою коробку жде така сама смерть. Я думав: настане час, і вона зникне, випарується, мов крапля води. А смерть його коробки була справжня. Що ж усе-таки сталося з тим В.? Звичайно, смерть коробки ще не означала смерті її власника. Можливо, В. просто вибрався з тунелю на білий світ? А коробка обернулася на лялечку, з якої вилупився метелик (або цикада чи звичайна мушка, якщо метелик звучить надто романтично). Принаймні мені хотілося так уважати. Інша думка була нестерпна. Але й для цього бракувало підстав, і я заходився шукати їх на стінках. На жаль, В. мав звичку вживати фломастер з розчинним чорнилом, а тому розібрати його письмо було важко. Пластмасова коробочка мала кришку. Коли і є якісь речові докази, то вони в цій коробочці. Я взявся до неї й насилу відкрив. Усередині було дві кулькові ручки, лезо кишенькового ножа, кремінь для запальнички, годинник з вибитим склом, ще й без малої стрілки, а крім того, невеликий пошарпаний блокнотик. Я відразу все переписав на стінку своєї коробки, вільного місця було досхочу. Перша сторінка починалася такими словами:
«Його неспокоєві не було меж. Якщо він довго не був удома, то з жахом думав про те, чи не зникла його оселя. Дійшло до того, що він не міг спокійно з'являтися між люди. Навіть виходити з дому відпала охота. Він замкнувсь у кімнаті, й з того дня вулиця для нього перестала існувати. Зрештою його не стало взагалі: чи то з голоду вмер, чи повісивсь.
Однак ніхто не міг засвідчити, що його труп знай…»
Я спробував перегорнути аркуш, але вогкий блокнот, наче бісквіт, розкришився в моїх руках. Пропав останній речовий доказ, який міг пролити світло на цю загадкову смерть.
Тепер надходив час і для моєї коробки. Дощ перестав, але над землею ще висіли хмари. Й хоч я в затишку не мерз, білизна сохла дуже поволі. Шкіра моя аж рипіла, така була чиста й чутлива: я почувався так, мовби сам себе обіймав. Але я знав, що це не надовго, й передранкова тиша почала мене непокоїти.
Обважніле небо на обрії зливалося з майже чорним морем. Вода була набагато темніша від хмар, і ця чорнота нагадувала шахту, в яку спускається ліфт. Цю бездонну чорноту я бачив навіть тоді, коли заплющував очі. Неначе дививсь ізсередини на череп власної голови, схожий на церковну баню чи на дирижабль. Від перевтоми кололо в скронях. Хилило на сон. Перед тим, як вилізти з коробки, хотілось подрімати бодай годину-дві, і я ще міцніше стуляв повіки. Хвилі вкрили морську гладінь, поспішаючи до лінії горизонту, меншаючи й танучи в далині. На гребенях мерехтіли дивні спалахи, я нахилився до самих хвиль, щоб роздивитись на це таємниче світло, — й раптом очні яблука повипадали з моїх орбіт. Цокаючись одне об одне, вони покотилися між хвиль. Мене занудило, і я розплющив очі. Небо й море злились в одну застиглу чорну масу, й на всьому вогкому піщаному березі не було більше ні душі. Мені стало неймовірно жаль себе, але заснути я так і не зміг.
Лишалось одне — чекати ранку. Я вирішив о восьмій піти ще раз до лікарні. Прийом хворих починався о десятій, і до того часу я сподівався поговорити з ними обома. Якщо я прийду надто рано, то тільки зіпсую їм настрій. О восьмій навряд чи хто вже спатиме. Спробую вмовити їх, щоб вони сьогодні не приймали хворих — цей день вони повинні віддати мені. Цілих дві години матиму для переговорів…