Людина-коробка

Однак у виразі її очей я не бачив анінайменшого підступу. Як і раніше, мене мучило відчуття приниження, але ненависті в мене не було до неї й крихти. Я стояв і дивився на неї. На свій глек, викрадений злодієм, що перебрався в мою одежу. Приваблива нагота ще чарівніша, ніж я міг собі уявити. Авжеж, уяві не зрівнятися з дійсністю. Поки я дивлюсь, вона існує. Тому я палаю жадобою дивитися ще й ще. Як відверну погляд — зникне й нагота. Тому її треба було б сфотографувати, перенести на полотно. Між наготою й плоттю є різниця. Нагота — це мистецький твір, виліплений очима з плоті. Хай плоть належить їй, а від мистецького твору я так легко не відступлюся.

Нагота, спираючись на ліву ногу, наче плила по воді, підкоряючись волі факіра. Права нога була зігнута в коліні й ледь вивернена. Чим так вабила мене ця нога? Тим, що нагадувала про лоно? Якщо зважити на сучасне вбрання, то лоно, мабуть, слід відносити не до тулуба, а до ніг. У такому разі знайшлося б чимало звабливіших жінок. Люди мого десятка розуміються на ногах, бо з віконця коробки бачать переважно нижню половину людського тіла. Жіночість ноги — в плавності ліній. Кістки, сухожилля, суглоби колін — усе в ній розчиняється, не залишаючи на тілі жодних слідів. Жіночі ноги — не знаряддя для ходи, а скорше прикриття для лона (й це не жарт, адже коштовну амфору треба закривати). А закон такий, що покришку доводиться знімати руками. Тому привабливість жіночих ніг (нехай замовкнуть лицеміри!) не стільки зорова, як відчутна на дотик.

Зовсім інша річ — ноги чоловіка. Вони привчені носити на собі вагу, а тому вузлуваті й викривлені. Незамінне знаряддя для ходьби. Я дивився на неї в дзеркальце й не бачив у її ногах жодного зусилля, немовби тіло трималося само собою. Невимушена граціозність. Її ноги були схожі на ноги юнака, в якого ще не зламався голос. Предмет жадоби втомленого мандрівника й легкість пташиного крила… Для них не існувало земного тяжіння. Це справді ідеал — чи я тільки їх ідеалізую?..

Вона легко прикусила нижню губу, але губа випорснула. Коли я глянув на ці повні сміху уста, лезо смутку різонуло мене в саме серце. Медсестра кокетливо дивилась на псевдокоробку біля вікна. Вони перекинулися словом, дівчина рвучко підвелася, мов сталевий прутик, і навшпиньки попрямувала до цього шахрая. Мені хотілося крикнути: «Не смій!» Горло мені зсудомило, з чола покотився піт. Вона щось узяла з коробки. То була надпита склянка якоїсь рідини. Мені відразу не сподобалося, що вона пригубляє чужі склянки. Я мав би розбити вікно й покласти край такому неподобству, та я цього не зробив, хоч і скаженів з люті, й тут винна вона сама. (Ось вам зразок типового для людини-коробки виверту.) Вона невправно випила половину цього питва, мабуть, то було пиво, віддала склянку й, похитуючи стегнами, повернулася назад. Псевдокоробка з оболонки не вилізла, і я полегшено зітхнув. Напруження швидко спадало, немовби з мене зсунувся клейкий тягар. Жінка за вікном квапливо щось розповідала, тоді раптом змовкла й звела очі догори, а за мить почала мовчки розтирати долонями стегна. Тепер говорила псевдокоробка, а вона стояла й тільки кліпала очима.

Зненацька жінка відвернулась. Потім упала навколішки й торкнулася підлоги ліктями, зігнувшись у дугу. Світло з-під абажура настільної лампи сочилося просто на неї. Тулуб, стегна й передпліччя утворювали своєрідний трикутник, поставлений вершиною вниз. А в трикутнику, мов у надійному прикритті, видніли груди. Я весь затерп, тільки очі ще дивились. Псевдокоробка нахилилася вперед…

Земля під ногами в мене загойдалася, наче її хтось розхитував, я втратив рівновагу й опустився навколішки. Ледве стримався, щоб не наробити галасу. Гойдалася не земля — між ноги мені пнувся знуджений пес. Без крику пса не проженеш, а він не переставав — усе тицявся в мене своїм схожим на мокре мило писком. Йому хотілося залізти до мене в коробку. Нерви мої не витримали, я з відчаю проколов консервну бляшанку, яку зберігав на чорний день, дав псові лизнути й жбурнув якомога далі: цієї забавки йому вистачить до світанку.

Я швидко звівся на ноги. Дзеркальце було в росі. Я витер його полою й прилаштував коло рами. В кімнаті все змінилось. На щастя, не сталося того, чого я найбільше побоювався. Псевдокоробка, цілісінька з усіх боків, знову сиділа край ліжка. Але ж цей лобур міг заволодіти дівчиною й з коробкою на голові, якщо б вона йому допомогла. Потрібен був лише час. Невже я так загаявся з тим псом? Медсестра вже встигла накинути халат: застебнений на всі гудзики, він тепер прикривав навіть коліна. Вона стояла в кутку кімнати й курила цигарку. Тепер це була зовсім інша дівчина — її мов хтось підмінив: байдужі, стомлені очі, в руці цигарка, скурена на одну третину. Навіть не вірилось. А може, то дзеркальце підвело?

Десь у кущах, стукаючи бляшанкою, важко сопів пес. Я молився, щоб лікар її не зайняв, і мої молитви не пропали марно. Але чого це так мене бентежило? Мабуть, тому, що мене надто часто пошивали в дурні.