Людина-коробка

(І раптом я згадав, що вже десь бачив подібну сцену. Посеред кімнати стоїть гола жінка… Де це було й коли?..)

Та реальність витіснила спогади: в цій кімнаті була жива медсестра. Я на мить засумнівався — невже й справді я прийшов сюди тільки для того, щоб віддати оці кляті гроші? Навряд, навряд… Хіба я потай не мріяв побачити її в отакому вигляді? Не мріяв роздягти?..

(Дописка на берегах червоним чорнилом:

«Чому це я вдався до підглядань? Невже чогось боюся? Чи цікавість пойняла? Мені навіть здається, що я став людиною-коробкою тільки й для того, щоб легше було підглядати. Щоб міг усюди заглянути й побачити все. Й оскільки в суспільстві дірок не поробиш, то я й вирішив залізти в портативну діру — коробку. Але відтоді мене не покидає відчуття, що я, намагаючись від когось утекти, — й одночас потерпаю, щоб за мною не погналися».)

Бажання дивитись на неї переповнило мене вщерть. Та й хіба є за що тут дорікати? Вона теж не свята. Я вже не кажу про тих п'ятдесят тисяч ієн. А от щодо лікування, то лікувала вона мене по-особливому.

Коли рана моя загоїлась, я спробував стулити всі оті окремі факти з її біографії, про які вона сама мені розповіла, й склалася ось яка картина. Перед тим, як дістати посаду медсестри в цій лікарні, вона мріяла стати художницею (була бідною студенткою; зараз не йдеться про те, чи мала до того хист) й заробляла на прожиток позуванням в ательє, в приватному художньому училищі і т. п. Два роки тому в цій лікарні їй зробили аборт, і тут її три місяці безкоштовно лікували. Тим часом звільнилась одна медсестра, й цю посаду чомусь віддали колишній пацієнтці. (Розповідаючи про своє життя, вона весь час говорила натяками й цим дратувала мене.) Нова робота гарантувала пристойну платню, до того ж виявилась і не такою важкою. Якщо не привозили тяжкохворих, то й для малювання випадала якась година. Однак найбільше задоволення, та й додатковий заробіток теж, їй приносило позування. «Не тому, що я лінива», — безневинним тоном підкреслювала медсестра. Ця робота виснажлива, й далеко не кожній натурниці стає на неї сили. Але, роздягаючись для сеансу, вона відчувала, як серце її приємно б'ється і це, мовляв, заохочувало її до творчості. («Це чистісінька брехня», — хотілося мені їй сказати, адже її абстрактні картини не мали ніякого зв'язку з фахом натурниці.) Вона сказала, що охоче позувала б і тепер, якби лікар не заперечував… Для професійного фотографа це була неабияка спокуса.

Моє загоєне плече й незграбно підстрижене волосся вже давно навели її на думку, що я готовий почати нове життя. Та мені це зараз було байдуже. Я розумів, що вона лікує мене з великодушністю покровительки, й це мене дратувало. Я ладен був задушити її власними руками, поки цього не зробив хтось інший! Я майже марив, розриваючи її в уяві на шматки зубами, очі мої наливалися кров'ю, й усе єство охоплювала хіть.

Тепер моє марення частково здійснилось: я бачив її саме такою, як бажав — голою. Я — й водночас не я. Бо на неї в цю мить дивився інший: той, що наслідував мене. Людина-псевдокоробка. Від заздрощів мене брала млість. Коли горло твоє пересохне від спраги, безглуздо крутити фільм, у якому ти стоїш біля криниці. А мені тепер показували саме такий фільм. Колись мені приснилося, ніби я витаю під стелею й дивлюся на власний труп, корчачись у розпачі. Щось схоже я відчував і тепер: я соромився й водночас глузував сам із себе. Тим часом рука моя з дзеркальцем затерпла, й кімната попливла кудись убік. Я переклав дзеркальце в другу руку й поставив його на віконну раму. Хоч це знову був міраж, та коли мучить спрага, побіжиш і за міражем.

Їх розділяло чотири кроки, й вона невимушено розмовляла з ним. Між ними не відчувалось ніякої ворожості. Напевне, вона вже розповіла йому про те, що сталося годину тому. Якщо вони діяли спільно, то я в їхніх очах був посміховиськом. Півдня стояти під мостом, дивитися, як вирує вода й чекати, що тобі, мов тому слухняному собаці, кинуть шмат ковбаси! Запакований у коробку, чесний дурень… Бовдур з коробкою замість голови…