Людина-коробка

Дощ був такий дрібненький та рясний, що при кожному подуві вітру над моєю коробкою, здавалось, з'являлася медуза. Я йшов майже наосліп. Бачив тільки червоне світло над залізною брамою лікарні, куди прямував. Лікарня стояла на пагорбі, й ту лампу мені було видно весь час. Тепер вона здавалась червоною плямкою в темно-зеленій глибині ока. Цією дорогою я ходив не раз, але з коробкою на голові вибравсь уперше. Дорога не мала кінця. А ще недавно, коли я надівав коробку під мостом, віддаль мене нітрохи не бентежила. Людина-невидимка бачить й оцінює лише те, що їй потрібне. Автобусну зупинку я, наприклад, помічаю враз, а височенна верба над станцією для мене мовби й не існує. Монета в сто ієн, що лежить на дорозі, лізе в вічі сама, зате в бік іржавого цвяха або придорожньої трави я навіть не дивлюся. Я ще жодного разу не заблукав. Та коли я глянув з коробки цього разу, знайомий краєвид видався мені зовсім новим. Усе було одноманітне й невиразне: недокурок на шляху, і кислоокий бездомний пес, і роздавлений залізний бак, і перстень на пухкому пальці, і рейки на пунктирі шпал, і мішок затужавілого під дощем цементу, і напіввідкритий каналізаційний люк… Але такий пейзаж мені дуже подобається: він чимось нагадує моє життя без перспективи й чіткої мети. Звичайний людський смітник. Я можу дивитися на нього зі свого віконця скільки завгодно, й це ніколи не набридає мені.

Я йшов і йшов і ніяк не міг дістатися до того червоного ліхтаря, кривавої плями в глибині заплющеного ока. Гравій під ногами рипів, і дорога, як ніколи, була темна й чорна. Одноманітний нічний краєвид, здавалося, гнав мене. Хмари на заході трохи розійшлися, і між ними з'явилася світла прогалина. Я ненавидів ніч, мабуть, тому, що вона темна. А може, й через те, що мав чітко визначене завдання.

Я ступав, погойдуючи коробкою. Але вона не для швидкої ходи. Коробка погано провітрювалась, і піт заливав мені очі. Я нахилявся, ідучи, й край коробки бив мене по колінах. Картон легенько відлунював.

Зненацька почулось уривчасте дихання звіра. Великий дворняга нахабно тернувсь об моє коліно й помчав геть, лише мокра спина зблиснула червоним. Я підвів голову — й раптом побачив браму з червоною лампою. Брама була на замку. Поряд люмінесцентною фарбою світився електричний дзвінок, але я не подзвонив — не хотілось опинитися віч-на-віч з лікарем. Я переліз живопліт і пробрався у садок. Пес був не прив'язаний, але не гавкав: я кинув йому ласий шматок. Слабеньке світло сочилося тільки з одного вікна. Я зашпортавсь у високому бадиллі: колись тут, певне, була клумба. Я мало не впав, а дурний пес радісно гасав довкола мене. Та мені було не до нього, й піт виїдав мої очі.

Друге на задвір'ї ліворуч — її вікно. Було десь близько першої, й заснути вона ще не могла. А якщо й спить, то ще не дуже міцно й спросоння галасу не наробить. Я мусив сказати їй кілька слів, хоч би й через шибку, і повернути їй отих п'ятдесят тисяч ієн. Діятиму залежно від того, як поводитиметься вона. В крайньому разі навіть спробую застосувати силу.

Але світилось інше вікно, де була приймальня. Невже тут працюють такої пізньої пори? «Напевно, забули погасити світло», — подумав я і, щоб заспокоїтися, вирішив заглянути у вікно. Та побачити я не зміг нічого, бо в зафарбовані до половини шиби знадвору було видно тільки стелю. Я вирішив підмостити собі під ноги камінь. Але шукати його в темряві, присвічуючи собі ліхтариком, було ризиковано. І тоді я згадав, що в гаманці в мене лежить автомобільне дзеркальце, яке я колись знайшов на дорозі. Я витер дзеркальце й підняв його над головою, хоч справа ця й була не така проста: довелося висунути руку з вузького віконця коробки. Та муки мої були недаремні: хоч і догори ногами, я побачив усе в приймальні.

Спочатку я розгледів великий стіл й електричну лампу на ньому. Тоді повів дзеркальцем сюди й туди. Стіни були давно не білені, а на дверях, пофарбованих у біле, видніли подряпини та дірочки. Біля вікна стояло високе лікарняне ліжко. Біла шафа була набита вщерть старими журналами й книжками. Простора, але позбавлена будь-якого смаку кімната. Коло столу темніло щось схоже на стереофонічний радіоприймач. Можливо, це було житло й водночас лікарський кабінет.

Та годі вже про кімнату. На неї та обстановку я дивився так, як комаха на мозаїку, — просто для орієнтації. Мою увагу привертало інше: в кімнаті було двоє людей, і серед них — вона. Оскільки медсестра мешкала в цьому ж будинку, мене здивувало не те, що я бачу її в лікарському кабінеті. Здивувала мене вона сама. Медсестра, гола-голісінька, стояла серед кімнати й щось промовляла в бік вікна, де біліло ліжко.

А край ліжка стояла людина-коробка, повернена обличчям до медсестри. Я бачив її тільки ззаду, але швидко переконався, що вона така самісінька, як і моя: і розміром, і обладнанням. Мов дві краплі води, заздалегідь спланована підробка. Хто ж був у цій коробці? Невже лікар?