Людина-коробка

Медсестра загасила цигарку, похитала головою й щось відповіла тому в коробці, тоді вільним мізинцем покопирсалась у вусі. Коли лампа світила їй просто в обличчя, її широко розставлені очі здавались зизими. Коли ж показувала зубки й недовірливо усміхалася, то нагадувала вередливу дитину. А як похитувала головою й стуляла вуста, тоді випнута нижня губа надавала їй хтивості. Й ще одне: рухаючись, вона ледь відхилялася назад, наче хотіла вдарити ногою невидиму повітряну кулю. Медсестра перетнула кімнату й пішла до дверей. Псевдокоробка зсунулась з ліжка, щоб піти їй услід, але медсестра відчинила двері й вийшла. Псевдокоробка хотіла була наздогнати її, та роздумала й раптом стала схожа на нещасну комаху зі скарлюченими лапками. На ній не було чобіт, лише брезентова запона, схожа на мою. Двері зачинилися, й псевдокоробка стала, а далі почовгала назад до ліжка. Я побачив її анфас. Віконце таке саме, як і моє, така сама й вінілова завіска.

Майстерно скопіював, нічого не скажеш. Як для новачка, то навіть дуже точно. Та що він надумав? Тепер хоч як би я намагався повернути їм п'ятдесят тисяч, він на це не пристане. З тієї хвилини, як я взяв гроші з їхніх рук, право на справжню коробку перейшло до нього, я ж лишився ні з чим. Мов іграшковий робот, по кімнаті тепер блукала моя тінь. Не дуже приємно бачити, як твій власний образ без твоєї волі тиняється із кутка в куток. Але він виявився несусвітенним дурнем. Чому мерщій не роздягнувсь? А може, він просто п'яний?.. Коли й далі так піде, то він з коробки не вибереться… Ну й нехай. Зрештою я можу його замінити. Один з можливих у майбутньому ходів. Принаймні так мені здається. А той торг, що вона придумала… Якщо замислитися над цим глибше, то вона його придумала, щоб запакувати в коробку цього дивака, а самій стати вільною. Що, коли при цій нагоді я теж звільнюся?

Я вирішив поки що звідси забратись. Необдуманих кроків я зроду не люблю робити. Якщо наважуся, то розпрощатись із коробкою можна буде коли завгодно. А якщо це тільки тимчасова слабість? Перед тим, як піти, я вирішив хоч краєчком ока зазирнути в її кімнату. Коли я, пробравшись крізь зарості корейської хризантеми, перетнув гравієву доріжку й нарешті дістався до її вікна, мені знову почало маритись жіноче тіло. До шибок було високо, тож, крім світляної щілини в шторах, я нічого не зміг побачити. І це мене відразу заспокоїло. Я вмостився під луткою й принишк, охоплений невиразним смутком. З ринви скапували важкі краплі роси, розбиваючись об коробку. А в кімнаті наче нікого й не було.

Звісно, вибратися з коробки — справа нескладна. То навіщо ж тоді поспішати? Коли вже вилізати на білий світ, то треба, щоб від цього була користь і для інших.

Прикрі стосунки двох «я»: того, хто пише, й того, про кого пишуть

Гола жінка навколішках… Трикутник, поставлений на вершину. Цей образ, здавалось, укарбувався мені в дно очного яблука й не залишав мене ні на мить. До горла підступала нудота, тіло корчилось, наче від електричного струму. Бракувало повітря. Мабуть, тому, що я не спав. Наближався ранок. Безлюдною пустелею повз рак-самітник. На бамбуковій жердині лопотів трикутний зелений прапорець. Навіть якби дорога назад круто спускалася вниз, то нею однаково не покотишся. Та я на це й не розраховував.

На тому боці затоки виднівся порт Т., а тут була піщана пустеля. Коли і як я знову потрапив на цей громадський пляж?.. Тиждень тому я саме в цьому місці збирався йти до лікарні з раною. Щоб непомітно вилізти в білий світ, людині-коробці треба привести себе до ладу: помитися, поголитись і випрати білизну. На залізничній станції чи на пристані с вода, але там повно народу. А в пляжній роздягальні є душ — там можна помитися зовсім непомітно, коли не буває людей.

Сьогодні я теж помився, виправ білизну й поголивсь. А щоб не застудитися, поки висохне моє ганчір'я, заліз у коробку. Іншого виходу не було. Та я мав намір незабаром звідти вибратися. Щоб почухатись, коли вкусив комар, особливої рішучості не треба. В уяві моїй уже чітко вимальовувався вихід з тунелю. Якщо моя коробка — тунель портативний, то силует голої жінки — сліпуче сяйво в протилежному кінці. Вона тільки й жде, щоб на неї задивлялись. Ясна річ, протягом останніх трьох років я теж очікував цієї нагоди.

Несподівана зустріч із псевдокоробкою тільки прискорила плин подій. Той тип не відривав очей від медсестри, що мовчки стояла в беззахисній позі. Такої огиди до коробки я досі ще не відчував. Лікар підроблявся під мене, й що не кажи, а це неприємно, коли тобі присниться, ніби твоя душа витає під стелею й споглядає твій власний труп. Невже мені знову стало жаль коробки? Ні, я не жалкував за нею. Просто я втомився. Я ладен навіть оці нотатки пошматувати зараз і викинути в канал.