Людина-коробка

Хоча спочатку вона залюбки грається з водоростями під скелею, плюскочеться у відблисках променів на воді, ганяється за зграйками безтурботних рибок, втішається невагомістю свого єства. Їй здається, що полегшало й життя, якщо їй стало легко. Шлунок уже не болить, зникли болі в плечах і застуджених в'язах, в суглобах колін й опухлих ногах — болі, породжені силою тяжіння, й псевдорибина втішається життям, наче помолодшала на добрих десять років. Ця легкість п'янить її, мов саке.

Не знаю, як у справжніх риб, але в псевдорибин після цього хмелю настає розчарування. В потоці неквапливого часу її нестерпно гнітить нудьга. Цей настрій уявити собі неважко. Заніміли всі відчуття, настає повна байдужість. Колишня свобода й легкість більше не тішать. Здається, наче тіло згорнулося клубком, затиснуте в гамівну сорочку, що лише формою нагадує рибу. Псевдорибина розпачливо шукає під собою звичний грунт. Кістки прагнуть відчути на собі вагу власного тіла. Хочеться ходити без кінця. Але псевдорибина з жахом усвідомлює, що в неї тепер немає ніг.

Та й не тільки ніг: немає ні вух, ні шиї, ні плечей… Більше того, немає рук. Її мучить ні з чим незрівнянне відчуття неповноцінності. Без рук елементарної цікавості не вдовольниш: хіба можна запевняти, що ти по-справжньому знаєш когось чи щось, коли не стиснув його руками, не схопив пальцями, не погладив, не покрутив на всі боки? Цей укритий лускою мішок годі терпіти. Псевдорибина хоче вирватися з того мішка, розтуляє зябра, стовбурчить плавці — марно.

І коли вона так ото звивається всім тілом, налитим кров'ю, в неї раптом виникає підозра, що вона, може, й не справжня рибина. А коли вже є така підозра, то слід сподіватися багатьох незвичайностей. Її тривожить настирливе, як сверблячка, відчуття роздвоєності. Не дає спокою думка: «А може, все це тільки сон?» Коли це й справді так, то він занадто довгий. Нескінченний сон, що бозна-коли й почався. І чи буде йому край? Є спосіб перевірити себе — його не раз доводилося застосовувати. Досить ущипнути себе за руку… Але, на жаль, зараз навіть ущипнути себе немає чим. А що, коли кинутися з кручі сторч головою?. Псевдорибина згадала, що кілька разів успішно це випробовувала. Тим паче, що тут можна обійтися без рук і без ніг. Але як падає риба в морі? Вона цього не знала. Адже навіть мертва риба піднімається на поверхню. Рибині важче спливти, ніж упасти повітряній кулі. Падіння — нормальна річ. А от риба падає вгору… Лишається тільки це. Можна втопитися, й падаючи до зірок. Смертельна загроза скрізь однакова. «Принаймні тоді прокинуся», — вирішила псевдорибина й злякалася. Бо знала: як усвідомити, що все це сон, то відразу прокинешся. Вона зазнала досі стільки страждань, що решта вже не має значення…

І псевдорибина вирішила чекати кращих часів.

Минали дні, спливали тижні, й нарешті той час настав. Знялася буря. Налетів тропічний циклон, розбурхав океанські хвилі. Піднялися такі велетенські вали, що навіть до боязкої псевдорибини повернулися рештки відваги. Поспішати назустріч смерті не було потреби: вистачало здатися на ласку стихії.

Зненацька налетів шквал. Псевдорибину потягло й, ударивши об круту скелю, підкинуло високо догори. Псевдорибина задихнулася без води.

Пробудження не прийшло. Та й сон від запаху «каїгарагуси» не такий солодкий. Він дуже різниться від звичайного. Якщо псевдорибина не прокинулася перед смертю, то потім не прокинеться й поготів. Цей сон їй доведеться бачити навіть після смерті. Піддана найсучаснішій обробці в холодильній камері, мертва псевдорибина залишиться псевдорибиною назавжди.

Кажуть, начебто після бурі серед викинутої на берег риби знаходять чимало таких бідолах, що піддалися чарам «каїгарагуси».

Але чого я й досі не рибина? Мене безперервно змагав сон, а я так і залишивсь людиною-коробкою. Хоч коли зважити все як слід, різниця невелика. Перебираючись у коробку, ми теж перестаємо бути самими собою. Здобувши імунітет проти фальшивого й штучного, я навіть уві сні не можу стати рибиною. Людина-коробка залишиться людиною-коробкою назавжди, хоч би скільки вона засинала й прокидалася.

Обіцянку дотримано: п'ять хвилин тому разом з п'ятдесятьма тисячами ієн з мосту кинуто листа. Наводжу його повністю:

«…Я вам довіряю. Розписки не треба. Доки не почався відплив, порвіть коробку й киньте у воду, хай пливе у море».

.  .  .  .  .  .  .  .  .  .

Дивина, та й годі. Я кілька разів перечитав цього листа. Невже його треба читати якось інакше? Але на фантазування мені бракує сили, і все написане я здатний сприймати тільки дослівно. Я понюхав папір. Складений утроє поштовий аркуш трохи тхнув крезолом.