Людина-коробка

Коли за чоловіком з рушницею і слід прохолов, я поглянув на безлюдну спадисту дорогу й відчув себе так жалюгідно, мов зіпсований водогінний кран. Прозорий солодкий димок із соєвого заводу ледь-ледь згладжував різкі тіні надвечір'я. Десь одноманітно шурхотів хмиз. Поодаль весело тріскотіли мотоцикли. Минула хвилина, дві, але ніхто не з'являвся. Невже мешканці міста, як ті черв'яки, переселились під землю? Аж надто спокійний краєвид, що будить у серці доброту. Однак людину-коробку так просто в оману не введеш. Цей лагідний краєвид приховував зло й підступ. Он гладеньке й прямісіньке шосе, воно заколисує й спонукає до капітуляції, але я стріляний горобець, на таке не клюну. Людині-коробці все підходить: і привокзальна площа, і залюднені торговельні квартали, й тісні вулички великих міст, які лише здаються лабіринтом. Найкраще ми себе почуваємо в таких містах. А от у провінційних містечках нам не затишно. Там надто багато вдавано пишних вулиць і площ. Мене навіть опанував сентиментальний настрій, коли я уявив собі чоловіка з пневматичною рушницею під пахвою: тут і не такий збентежиться.

Крізь пальці мені сочилася липка кров, і на душі робилося тривожно. Про Токіо не скажу, але в людних кварталах містечка Т. немає місця для двох людей у коробках. Якщо мій напасник зважився на цей рішучий крок, то боротьба за територію між нами неминуча. Зрозумівши, що пневматичною рушницею мене не проженеш, він наступного разу прийде з мисливською. А може, я його не так зрозумів? Правду кажучи, один до мене вже підходив. Навіть намагався заговорити. Та я тільки дивився в свою щілину й мовчав. Такий погляд навряд чи хто витримає. Кримінальна поліція й залізничні жандарми — і ті жахаються. Може, це той самий? Якщо так, краще було б відгукнутись, тоді б він не стріляв…

ОДНАК ПОЯВА НОВОГО ПЕРСОНАЖА ПЕРЕКРЕСЛЮЄ ВСІ МОЇ ЗДОГАДИ. Поки я дивився на цю вдавано-пишну вулицю, хтось сказав у мене за спиною: «Лікарня — на пагорбі», — а білі пальці вкинули крізь віконце три банкноти по тисячі ієн. Наче в поштову скриньку. Я враз обернувсь, але людина вже помчала геть на велосипеді. Це була ще зовсім молода дівчина, хоч голос мала хрипкуватий і низький, мовби й не жіночий. Я не встиг приготувати апарат, як вона зникла в найближчому завулку. Я тільки й запам'ятав, як її ноги натискають на педалі. Вони були не надто тонкі, гарні, спритні ноги. Та як блищали ямки під коліньми! Наче щойно розкриті мушлі. Я навіть одягу її не запам'ятав. Та не лише цим вона мене обеззброїла. Коли б не роз'ятрилася рана в плечі, я не побіг би до тієї лікарні й до кінця свого життя так і не довідався б, що той чоловік з рушницею (як виразно свідчить фотографія) — лікар з цієї лікарні, а юна велосипедистка — його медична сестра. Крім того, я, напевне, не опинився б у такому дурному становищі, не дожидався б її (або її довірену особу) під тим небезпечним мостом.

Стиснувши в губах цигарку, я довго стояв на місці. Тоді раз і вдруге перерахував банкноти й сховав за халяву. Кажуть, упійманий птах не їсть і не п'є. Приречена ж на смерть людина з насолодою курить. Я теж попихкував цигаркою й мізкував: «Навряд чи доречно пов'язувати цих людей докупи. Чоловік з рушницею — це одне, а дівчина — зовсім інше. Ну нехай вона втекла — але це ж могло бути й від сором'язливості…»

Проте як смачно не затягайсь цигаркою, а кат вічно не ждатиме…

На світанку гострий біль стиснув мене лещатами за плече. Я в нестямі вибрався з коробки й поплентав до лікарні. Там на мене чекала й та дівчина, що дала мені гроші, й чоловік, який стріляв із пневматичної рушниці. Тепер у дівчини в руках був шприц, а в чоловіка — скальпель.

Я знепритомнів, а може, й заснув, і коли прокинувсь, побачив, що лежу в ліжку. Час для мене зупинився, й між явищами більше не існувало ніяких зв'язків. Коли б я зараз навіть утнув щось непристойне, мені б нічого не закинули. Та часу на витівки не було. Я втішався свободою, зовсім забувши про те, що виставив на світ своє справжнє обличчя. Моя безладна сповідь викликала в дівчини співчуття. Лагідна усмішка медсестри зігрівала все навколо. Я ладен був освідчитися їй у найпалкіших почуттях. Навіть забув про дівочі ноги, які закривав тепер довгий білий халат. Мов та молоденька пташка, що випурхнула з гнізда, я незграбно залопотів крильцями: лечу, лечу! Й, сп'янівши від тремкої чарівної усмішки, вже гадав, що ніколи не повернуся в коробку. Аж раптом дівчина зробила дивну пропозицію: вона викупить мою коробку, додавши до тих трьох тисяч завдатку ще п'ятдесят тисяч. Хоч я віддав би їй цю коробку й задурно. «Треба випитати, що вона хоче робити з моєю коробкою», — подумав я. Але на її вустах вигравала така чарівна усмішка, що подібне питання видалося мені недоречним.