Людина-коробка

(Кінчилася паста. Поки я дістав з полички старий олівець, поки застругав його, минуло хвилини дві. На щастя, я ще живий. Доказ: поміняв кулькову ручку на олівець, а почерк лишився той самий.)

Ну, то на чому я зупинився? Останнє слово, мабуть, було: волоцюга. Очевидно, я хотів написати: «Людина-коробка — це не те саме, що волоцюга». Однак суспільство, здається мені, їх не розрізняє. Певна річ, між ними є чимало спільного. Скажімо, і в тих, і в тих немає посвідчення особи, постійної роботи й житла, немає імені, віку, а також певного режиму дня і ночі. Вони не відвідують перукарні, не чистять зубів, рідко ходять у лазню, не потребують для прожитку грошей тощо…

Але обидві ці категорії людей усвідомлюють, що різниця між ними є. Я зазнав од жебраків чимало неприємностей. Як буде нагода, то напишу про це. Особливо криво дивляться на нас жебраки з групи «Ваппен». Підійди лише до їхніх володінь, то вони не те що знехтують тобою, а й зустрінуть з такою люттю і зневагою в очах, на яку не здатні навіть ті, що мають постійну прописку й платять за все готівкою. Я ще не чув, щоб жебрак став людиною-коробкою. Ми теж не маємо бажання заходити в дружбу з цими людьми. Наша неприязнь взаємна. Але поглядати на них зверхньо в нас немає підстав. Адже жебраки громадяни, хоч і неповноцінні. А людина-коробка нижча й за жебрака.

Параліч емоцій — ось характерний для людини-коробки стан. Коли вона занедужає, під її ногами хитається земля, коробка страждає, мов мандрівник у морську хитавицю. Однак свідомість людини-коробки не порівняєш із свідомістю покидьків суспільства. Ми не соромимося своїх коробок. Для мене коробка не безвихідь, а скорше двері в інший світ. Не знаю, в який, але, без сумніву, в інший…

Однак призначений час уже давно минув. Невже вона не дотримає слова? Залишилося сім сірників. Мокрий тютюн страшенно неприємний.

А вона ж дала слово…

Ну гаразд. Не прийшла. Що ж тут дивного? Дивніше було б, якби вона дотримала слова. Мене турбує не те, що вона порушила обіцянку, — я боюсь, що більше взагалі її не побачу. Але навіщо вірити такому передчуттю? Замість неї може прийти довірена особа. В мене є деякі здогади. Врешті-решт обоє можуть виявитися спільниками. Ця особа хоче використати її як приманку, щоб розправитися зі мною отут під мостом. Коли я ідеальна жертва (вбити людину-коробку — наче й не вбивство, бо вона схожа на неіснуючу істоту), то катом буде покупець. А коли все повернеться інакше? Я готовий відповісти ударом на удар. О, тут легко послизнутися — схил дуже крутий. Однак мені здається, що в мого ворога більше сили. Несподівано для себе я відкриваю: невже мені й самому хочеться вмерти?

В усякому разі, для вбивства вибрано дуже підходяще місце й час. Масивний, старої конструкції міст, що наче кільцем перехоплює гирло каналу. Стрімкий приплив і відплив. Міст вигинається крутою дугою, щоб судна могли вільно проходити під ним. Однак людину-коробку, що, мов слимак, тягає на собі власну хатку, ні висота опор, ні скісний дощ не хвилюють. Якщо коробку порівнювати із справжньою хаткою, то їй бракує одного: підлоги. Ніякого захисту од вітру, що дме знизу. Але якщо зважити все, то й ця хиба на користь: можна присісти біля самої води, не боячись підмокнути. Навіть у час дощів, коли вода раптово прибуває, досить відступити лише настільки, щоб не набралося в халяви, і загроза минула. Хто цього не випробував, той не збагне, яка це втіха.

Зараз вода відпливає, отож повені боятися нічого. Смуга почорнілих від нафти водоростей, немов під шнурок, поділила греблю на дві частини: верх і низ. Звідкись накотилася хвиля, й на воді зникли жмури. По той бік опор вода завирувала й стала схожа на нерафінований маляс… Лійки наче й невеликі, але дерев'яні ящики з-під риби та уламки бамбукових коробок, пластмасовий посуд, боязко наближаючись до них, раптом здригаються й, трохи сповільнивши плин, безслідно зникають під водою.