Людина-коробка

Тільки-но я вийшов за лікарняний поріг, як її усмішка зблякла. А коли повернувсь під міст, де лишилася моя коробка, порожній шлунок забунтував, і я довго мучився. Можливо, причиною цього був наркоз. Однак навіть здогад, що я потрапив у пастку, не затьмарив образу юної медсестри..

(На берегах дописки. Почерк і чорнило точнісінько такі ж, як і в основному тексті.)

— Хочеш, я розповім тобі про жебрака з коробкою на голові?

— Не треба. Я фотограф і бачив одного такого сам. Наш брат — мастак підглядати. Принизлива у нас робота.

— На ньому була стара картонна коробка…

— На тому теж. Я тоді ще подумав: «А може, це мій друг?» Важко сказати: може, так, а може, й ні. Він був із нашої компанії фотографів. Якось він зовсім випадково зробив один кадр, і в тому кадрі виявилась людина-коробка. Це зацікавило його, він почав усюди ганяти, але так її й не знайшов. Тим часом захопився фотографуванням вулиць. Отих закамарків, які не люблять чужого ока. Тоді він вигадав нове: працювати прихованою камерою. Встромити голову в картонний куб і, вдаючи з себе людину-коробку, спокійно дивитися у видошукач. Коли його ніхто не помічатиме, справа піде на лад. Він таки став псевдокоробкою, і це йому чимало дало: ходив собі вільно вулицями й клацав затвором. Але саме тоді, як до нього прийшла слава, він несподівано зник. Його більше ніхто не бачив. Додому він більше не повернувся. Кажуть, ніби став справжньою коробкою…

— А я нітрохи не бентежусь, коли в мене втуплюють погляд.

— Навіть коли він такий гострий, як ніж, і наче роздягає тебе?!

— Я ж колись була натурницею…

— О, коли б я міг, я дістав би тобі зорі неба. Але, на жаль, я нічого не вмію. Чесно признаюся. Вмію тільки дивитись у видошукач і клацати затвором. Тоді в проявнику випливає твоя напівпрозора тінь. Жовто-зелена лампа, схожа на флюорит… Стрілка годинника в темній кімнаті показує восьму… Блискуча, як шар нафти, фотоплівка плюскочеться у воді… На ній проступають легкі тіні… Одна напливає на іншу… Лінії твого нагого тіла вкарбовуються мені в душу, мов слід злочинця…

— Я хочу ту коробку…

СМЕРТЬ НА ВУЛИЦІ. СТО ТИСЯЧ БАЙДУЖИХ

О сьомій годині вечора двадцять третього числа в підземному переході на станції Сіндзюку в Токіо, коли там вирує натовп людей, що повертаються з роботи або з крамниць, поліцейський патруль виявив за стовпом мертвого волоцюгу.

Як повідомила поліція, чоловік цей був високий, — сто шістдесят три сантиметри, — не дуже огрядний. На ньому була картата сорочка, чоботи прості, волосся закудлане, як у волоцюги. Він мав при собі сто двадцять ієн дрібних грошей, а також кілька газет — мабуть, для підстилки. Ніщо не могло засвідчити його ім’я, адресу та походження.

За даними поліції кварталу Сіндзюку, цей тунель щодня пропускає сто тисяч пасажирів електрички, коло телефонних будок там завжди стоять черги людей. Як засвідчують очевидці, чоловік просидів у тій самій позі півдня, але ніхто не звернув на нього уваги, аж поки через шість чи сім годин його помітив поліцейський.

А потім я кілька разів засинав

Тобі не доводилося чути про «каїгарагусу»? Біля мене багато якогось зілля. Його колюче листя схоже на спалахи бенгальського вогню. Може, це і є та «каїгарагуса»?

Кажуть, як нанюхатися того зілля, то вві сні станеш рибиною. Досить химерний сон, але цілком реальний.

Цей дурман любить вологий, насичений солями грунт, а тому буйно росте на морському березі. Тож і не дивина, що саме про нього виникло таке повір'я. Його пилок з великим вмістом алкалоїдів викликає особливе відчуття невагомості й запаморочення, крім того, він подразнює дихальні шляхи, й людина ніби тоне.

Але це ще не все. Як там справжня риба, сказати не можу, але псевдорибина, прокинувшись, рухається зовсім інакше, ніж уві сні: швидкість її сповільнюється, секунда життя наче розтягується на довгі дні.