Людина-коробка

— За метрикою, двадцять дев'ять, а насправді тридцять два чи три, — відповів я машинально, хоча мій вік навряд чи так дуже цікавив її, бо не встиг я докінчити, як вона відвернулась і почала прибирати операційний стіл. Отже, вона ще не вирішила — вішати табличку «Сьогодні прийому не буде» чи ні. Саме так я витлумачив її мовчання. Що ж, це був найпристойніший спосіб пустити все своїм звичаєм. І вона поралась без найменшого зосередження. Інструменти й скляний посуд пересувала кінчиками пальців, мов це були іграшкові автомобілі. Може, це суто жіноча манера казати «так»? Бо інакше вона просто запротестувала б. А своїм питанням про час, очевидно, спонукала мене до рішучості. Тепер мені досить вимовити кілька слів: «Я хочу, щоб ти роздяглася», — й вона зробить усе. Щоб розстебнути перламутрові гудзики халата, вистачить щонайбільше кількох секунд — і вона вже гола. За якихось метрів два чи три. Таку відстань легко долають запахи… Мені нарешті випало зіграти свою роль, але чи зіграю я її так, як сподівався?

(Раптом навернувсь неприємний спогад. Було це на виставі драматичного гуртка. Мені, нічим не знаменитому в нашій початковій школі, випала маленька роль. Роль коня на ім'я Томма. Певно, більше ніхто не хотів грати цю роль. Від радості я не міг устояти на місці. Та коли вийшов на сцену проказати своїх кілька слів, мені чомусь відібрало мову. Я в розпачі вже хотів тікати, як мій однокласник, що мав мене «запрягти», з досади стусонув мене ногою. Я не втримався й спересердя дав йому такого відкоша, що він ударивсь головою об поміст і знепритомнів. Уже й не скажу, чим скінчилася ця вистава. Пам'ятаю тільки одне: після тієї історії я став короткозорий. Мабуть, тому, що, схилившись у темряві над дрібними ієрогліфами, багато читав. Не хотів нікого бачити, не хотів показуватися на люди й ладен був утекти світ за очі.)

Я давно знаю, що я негарний, і завжди уникав роздягатись при сторонніх. Але я знаю й те, що дев'яносто дев'ять процентів людей не менш огидні за мене. Гадаю, людство винайшло одяг не тому, що воно втратило волосся, а навпаки, волосся вилізло тому, що люди намагались приховати свою потворність одежею. (Я навіть цілком свідомо вірю в те, що суперечить фактам.) А проте люди терплять на собі чужі погляди тільки тому, що, знаючи про недосконалість ока, сподіваються на оптичний обман. Вони намагаються не відрізнятися одне від одного ні одягом, ні зачіскою. Якщо ти не вирячишся на мене, то й я поводитимусь скромніше. Похнюпся й живи. Чи не тому в цивілізованому суспільстві скасовано найжорстокішу колись кару — прив'язування до ганебного стовпа? Чужий погляд несе в собі зневагу, тож нікому не хочеться, щоб на нього вирячувалися. Стало мірою здорового глузду вимагати платню за те, що ти змушений виставляти себе на показ перед сторонніми очима. Глядач платить у театрі й кіно, артисти ж одержують гроші. Кожен воліє дивитись, аніж самому бути об'єктом споглядання. Радіоприймачі й телевізори мають безперервний збут, і це, без сумніву, свідчить про те, що дев'яносто дев'ять відсотків людей усвідомлюють свої вади. Спочатку я став короткозорим, згодом почав учащати на стриптиз, тоді вирішив учитися на фотографа… Природно, звідси до коробки був лише один крок.

— Який же ти нерішучий, — твердим голосом проказала людина з псевдокоробкою на голові. — Маючи таку гарну нагоду… Бувши тобою, я б радо на все пристав…

— Про людину-коробку я знаю набагато більше за тебе — сам чимало пережив. Нею всі нехтують, бо не знають, яка її суть. Зате тебе наскрізь видно. Можна здогадатися по очах, що ти за людина. Вони мені не до вподоби. Я не люблю, коли на мене видивляються.

— За що ж тоді я викинув п'ятдесят тисяч ієн?

— Я звик підглядати, а от бути об'єктом підглядання ще ні.

Псевдокоробка захиталася. Нахилившись трохи вперед, з несподіваною легкістю підвелася, черкнулася об стіну. Почувся жалюгідний, властивий лише новому картону, звук, імітація лишилась імітацією! Хіба ж так шурхочуть справжні потерті коробки!